Реферат на тему. Рефераты на любую тему

Роль води у природі

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 09:03:17 GMT

Роль води у природі

Значення води для живої природи

Вода настільки міцно увійшла в наше життя, що ми і не мислимо своє існування без неї. Цю речовину справедливо називають колискою життя. Адже перші живі істоти, що з'явилися на нашій планеті мільйони років тому, мешкали у воді.

Навіщо вода потрібна живим організмам

Сучасний світ рослин і тварин, сама людина завдячують своїм існуванням воді. Рослинам вона потрібна, щоб розчиняти і транспортувати поживні речовини по всьому тілу. Вода підтримує форму та пружність рослин. Зелені рослини на світлі з води та вуглекислого газу утворюють органічні речовини.

Для багатьох тварин і рослин вода є рідною домівкою - місцем їхнього оселення. Густина води більша за густину повітря у 770 разів, тому мешканці водойм ще використовують її як опору.

Серед речовин, що входять до складу тіла тварин і людини, воді належить перше місце. Навіть кістки та зуби мають у своєму складі воду. Не говорячи вже про кров, піт і слину. Яку роль відіграє вода у тілі людини? Насамперед роль розчинника. Тисячі хімічних реакцій, що відбуваються в живому організмі з їжею, без води були б просто неможливі. Поживні речовини, які утворюються при цьому, та речовини, що підлягають видаленню з організму, переносяться кров'ю. А в складі крові багато води.

Улітку ми споживаємо води більше, ніж узимку. Це зумовлено ще однією важливою її роллю - захищати тіло людини і тварин від перегрівання. Як саме? Під час перегрівання виділяється багато поту. Він випаровується, і шкіра охолоджується. Завдяки цьому навіть за найбільшої спеки температура тіла людини залишається постійною.

Водні багатства Землі

Який колір переважає на глобусі? Так, голубий. Ним позначають воду океанів, морів, річок, озер.

Океани та моря - це великі маси солоної води, що заповнюють западини в поверхні землі. На Землі є чотири океани: Атлантичний, Тихий, Індійський та Північний Льодовитий (знайди їх на глобусі). Найбільший серед них Тихий океан. Його розміри вражають - 15 000 км з півночі на південь і стільки ж зі сходу на захід. Частину території України займають Чорне та Азовське моря.

Річки - це потоки прісної води. Зазвичай річка починається з невеликого джерельця.

Більшість річок планети впадає у моря. Найбільша річка України Дніпро впадає у Чорне море. Територією України несуть свої води річки Буг, Дністер, Прут, Десна та інші.

Озера - водойми на суходолі, які безпосередньо не сполучені з морем. Вода в них здебільшого прісна, тобто несолона, але трапляються озера з солоною водою. Все більше з'являється штучних озер - водосховищ і ставків. Людина створює їх для своїх господарських потреб.

Колообіг води у природі

Вода морів, річок, озер, нагріваючись, випаровується. Від цього великі річки міліють, а мілководні часто навіть пересихають. Вода, що випарувалась, утворює росу, туман, хмари.

Хмари - це скупчення водяної пари у повітрі. Молекули води у хмарах можуть об'єднуватися, утворюючи краплі. Як тільки краплі починають важити стільки, що повітря їх не утримує, вони падають на землю у вигляді дощу, снігу чи граду.

Пригадай, як влітку після дощу відчувається свіжість і прохолода. Це тому, що повітря очистилося від пилу, шкідливих газоподібних речовин.

Сніг - це не лише розвага для дітей, а й надійна, легка, пухнаста ковдра для тварин і для коріння рослин, які зимують у ґрунті. Тому і з'явилось прислів'я: «Взимку - сніг на полі, восени - врожай у коморі».

Тож у природі трапляються всі агрегатні стани води та відбувається її перетворення з одного агрегатного стану в інший. Це і є колообіг води в природі.

Охорона прісних водойм

Запаси прісної води на Землі постійно зменшуються, бо з кожним роком зростає її споживання.

Трапляється, що джерела прісної води забруднюються шкідливими для живих істот речовинами. Загалом водойми здатні до самоочищення завдяки тваринам і рослинам, які в них мешкають. Але це потребує дуже багато часу. Тому вже тепер потрібно дбайливо охороняти чистоту водойм. У жодному разі не можна зливати в них відходи лазень, пральних комбінатів, хімчисток тощо. Стічні води заводів, фабрик, тваринницьких ферм потребують очищення.

Для цього будують відстійники, на зливні труби встановлюють фільтри, здійснюють знезараження.

Надійним способом очищення питної води є її знезараження на водоочисних станціях, за допомогою побутових фільтрів тощо.

Пам'ятай! Справа кожного і твоя особиста - піклуватися про чистоту водойм. А це означає, що не слід засмічувати їх побутовими відходами, гіллям дерев.

Підсумки

• Наявність води - необхідна умова існування всіх живих істот на Землі.

• У природі постійно відбувається колообіг води.

• Унаслідок господарської діяльності людини прісна вода забруднюється, зменшуються її запаси на планеті.

• Охорона водойм від забруднення - справа кожного з нас.

Сторінка природодослідника

Виконай удома завдання. Проведи екскурсію по своїй місцевості. Які природні джерела води ти побачив? Опиши їх, а за бажання намалюй.

На контурній карті України познач Азовське та Чорне моря, великі річки України.

Сторінка ерудита

Справленім дивом нашої планети є озера із солоною водою, їх дуже мало, але неповторність кожного з них не перестає дивувати.

Одне із солоних озер дістало назву Мертве море. Вода в цьому озері у кілька разів солоніша за воду океанів. Мертвим його назвали через відсутність у ньому будь-яких живих істот. А морем - бо воно подібно до моря має великі розміри. Завдяки високому вмісту солей, густина води Мертвого моря велика і людина з легкістю тримається на його поверхні, навіть не вміючи плавати. Тіло плавця просто виштовхується на поверхню озера.

Доведено, що солі Мертвого моря мають неабиякі лікувальні властивості. З них виготовляють різні мазі, шампуні, косметичні креми тощо.

Світові океани. Температура і солоність води.

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 09:01:25 GMT

Світові океани. Температура і солоність води.

Температура і солоність води

Температура вод Світового океану неоднакова в різних місцях. Найбільше нагріваються океани в смугах приблизно на 20° пн. ш. і

20° пл. ш., які збігаються з областями високого тиску Це пояснюється малою хмарністю в субтропічних, тропічних і субекваторіальних широтах. Океани поглинають тепло головним чином у поясі 30° пн. ш. — 20° пд. ш., а віддають його атмосфері у вищих широтах. Це — важливий фактор пом'якшення клімату в помірних і полярних широтах холодної пори року.

Лише верхній шар води товщиною 1 см збирає сонячне тепло. Він поглинає 94 % сонячної енергії, що потрапляє на поверхню океану. Від поверхні сонячна енергія передається вглиб. Основну роль при цьому відіграють динамічні процеси, зумовлені різними причинами. Всі разом динамічні процеси (вертикальні й горизонтальні рухи води) зумовлюють добре переміщення тепла від поверхні на різні глибини. Завдяки цьому води океанів профіті в усій своїй товщі і зосереджують у собі величезну кількість тепла.

Середня температура води на поверхні Світового океану становить +17,54 °С (температура повітря над океаном +14,4 °С). Середня температура води на поверхні в північній і південній полярній областях становить відповідно -0,75 і -0,79 °С, в екваторіальній смузі +26,7 °С і +27,3 °С. У Північній півкулі температура води вища, ніж у Південній, що пояснюється впливом материків.

На великих глибинах розподіл температур визначається глибинною циркуляцією. Води, що занурились у високих широтах, мають нижчу температуру, ніж ті, що занурились у низьких широтах. У придонному шарі температура змінюється від 1,4— 1,8 °С у низьких широтах до 0 °С і нижче у високих.

Солоність води океанів є однією з найважливіших її особливостей.

Вода — найкращий розчинник. Вона хоч і слабкий (утримує близько 4 % за вагою розчиненої твердої речовини), але дуже багатий за якісним складом розчин. У воді розчинені всі відомі елементи, правда, здебільшого—у мізерній кількості, але в сумі вони дають значні величини. Досить сказати, що, крім величезної кількості основних солей — NaCl, MgSO , MgCl2, у морській воді розчинено золота приблизно 8 мли т, нікелю 80 мл н т, срібла 164 мли т, 800 млн. т молібдену, йоду 80 млрд. т тощо.

Крім твердої речовини, у воді розчинені й гази (кисень, азот, вуглекислота, а в застійних водах — сірководень) та органічна речовина.

Від солоності морської води залежать температури її замерзання і найбільшої густини, а від них — тривалість процесів перемішування води в океанах. Отже, вона впливає на температуру повітря і клімат Землі.

Солоність у Світовому океані розподіляється нерівномірно і залежить в основному від співвідношення випаровування та опадів. У полярних і субполярних областях, де вода опріснюється таненням льоду, солоність менша: в Арктиці вона дорівнює в середньому 31,4 ‰. в Антарктиці — 33,93 %о.

У помірних широтах солоність близька до нормальної (середньої) і дорівнює приблизно 35 ‰. Це пояснюється інтенсивним перемішування м води в цих широтах. Найвища солоність у відкритому океані — в субтропічних широтах обох півкуль (там випаровування переважає над опадами) — понад 37,25 ‰. В екваторіальній смузі через опріснювання опадами вона дещо нижча від середньої. Найбільша солоність Світового океану в закритих морях тропічної зони — понад 42 ‰ (Червоне море). З глибиною солоність змінюється дуже мало.

Рух води у Світовому океані. Морські течії

Морські течії — поступові рухи водних мас в океанах і морях, зумовлені різними силами (гравітаційними, тертя і припливоутворюючими). Вони відіграють значну роль у житті Світового океану і мореплаванні; сприяють обміну водних мас, зміні берегів (руйнування, намивання нової суші), обмілінню акваторій портів, переносу льоду та ін.; дуже впливають на клімату різних частинах земної кулі; наприклад, системи Північноатлантичної течії пом'якшують клімат Європи. Морські течії розрізняються: за походженням — морські течії, які зумовлені тертям вітру об поверхню моря (вітрові течії), нерівномірним розподілом температури й солоності води (щільність течії), похилом рівня (стокові течії) і т. ін.; за рівнем стійкості — стійкі, мінливі, тимчасові, періодичні (наприклад, сезонні течії, які змінюють напрямки під впливом мусонів); за розміщенням — поверхневі, підповерхневі, проміжні, глибинні, придонні; за фізико-хімічними властивостями — теплі, холодні, опріснені, осолонені.

На напрям морських течій впливає обертання Землі, яке відхиляє течії в Північній півкулі — вправо, у Південній — вліво.

Основні поверхневі течії виникають під впливом пасатів, що дмуть над океанами цілий рік.

Розглянемо течії Тихого океану. Течія, що виникає піл впливом північно-східного пасату, утворює з ним кут 45°, відхиляючись вправо віл переважаючого напряму вітру. Тому течія йде зі сходу на захід вздовж екватора, трохи на північ від нього. Цю течію створює північно-східний пасат. Її називають Північною пасатною.

Південно-східний пасат утворює Південну пасатну течію, яка відхиляється від напряму пасату вліво на 45°. Вона має напрям такий самий, як і попередня, зі сходу на захід, але проходить на південь від екватора.

Обидві пасатні (екваторіальні) течії, йдучи паралельно з екватором, досягають східного берега материків і розгалужуються, причому один струмінь повертає вздовж берега на північ, а другий — на південь. Південне відгалуження Північної пасатної течії і північне відгалуження Південної пасатної течії Йдуть одне одному назустріч. Зустрівшись, вони зливаються і через зону екваторіального затишшя прямують із заходу на схід, утворюючи екваторіальну протитечію.

Праве відгалуження Північної пасатної течії йде на північ уздовж східного берега материка. Внаслідок обертання Землі воно поступово відхиляється від берега і біля 40-ї паралелі повертає на схід у відкритий океан. Тут його підхоплюють південно-західні вітри і примушують іти у напрямку із заходу на схід. Дійшовши до західного берега материка, течія розгалужується, її праве відгалуження йде на південь, відхиляючись обертанням Землі вправо, і тому відходить від берега. Дійшовши до Північної пасатної (екваторіальної) течії, це відгалуження зливається з нею і утворює замкнуте північне екваторіальне кільце течій.

Ліве відгалуження течії прямує на північ, відхиляється обертанням Землі вправо, притискується до західного берега материка і йде вздовж нього.

Північно-східні вітри, що дмуть з приполярного простору, теж створюють течію. Вона, несучи дуже холодну воду, іде на південь уздовж східних берегів материка Євразії.

У Південній півкулі ліве відгалуження Південної пасатної течії прямує на південь уздовж східного берега Австралії, обертанням Землі відхиляється вліво і відтискується від берега. Біля 40-ї паралелі це відгалуження течії повертає у відкритий океан, підхоплюється північно-західними вітрами і йде із заходу на схід. Біля західних берегів Америки течія розгалужується. Ліве відгалуження повертає вздовж берега материка на північ. Відхиляючись обертанням Землі вліво, ця течія відходить віл берега і сполучається з Південною пасатною течією, утворюючи південне екваторіальне кільце течій. Праве ж відгалуження мимо південного краю Америки проходить на схід у сусідній океан.

Особливо страшні хвилі, які виникають від землетрусів і вулканічних вивержень, коли води падають на берег. Хвилі такого походження називаються цунамі.

В результаті дії Місяця на поверхню Світового океану виникають припливи й відливи. Дуже високі припливи бувають у затоці Сен-Мало у Франції — до 15 м. Біля вершини затоки Файлі висота припливу може досягати 18 м.

У південній частині Атлантичного океану високі припливи — до 12—14 м — можна спостерігати біля берегів Патагонії на північ від входу в Магелланову протоку.

У Тихому океані найбільші припливи в Охотському морі біля берегів Росії.

В Індійському океані високі припливи бувають біля західних берегів Індії (до 12 м).

Землезнавство. Будова землі

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 08:56:47 GMT

Будова землі

Внутрішня будова Землі

У внутрішній будові Землі розрізняють три основні оболонки, або геосфери з різними властивостями: літосфера, мантія і ядро.

Літосфера (кам'яна оболонка) - земна кора і тверда частина мантії, що її підстилає. Пересічна потужність літосфери в океанах 70-80 км, на континентах 120-140 км. Верхній шар літосфери - земна кора - знизу чітко обмежена границею Мохоровичича. На дні океанів ця границя проходить на глибині 5-10 км, під материками вона опускається до 30-40, а в гірських районах - до 65-75 км.

Нижче поверхні Мохоровичича розташована мантія. В її межах прийнято виділяти верхній (до 400 км), середній, або перехідний (400-1 000 км) і нижній (1 000-2 900 км) шари. Верхня мантія неоднорідна за будовою, тому вона є найбільш імовірним джерелом тектонічних і магматичних процесів. Особливо значну роль у цих процесах відіграє астеносфера. Вона розташована під континентами на глибині 120-250 км і на глибині 30-60 км під океанами, наближаючись майже до самого дна у зоні серединно-океанічних хребтів. Астеносфера характеризується пониженою в'язкістю й густиною, а також високою пластичністю. Речовина астеносфери нагріта до 1 200°С і частково перебуває у розплавленому стані. Завдяки цьому вона може переміщуватися у горизонтальному й вертикальному напрямах, спричиняючи глибинні розломи у літосфері та повільні рухи великих блоків земної кори, що залягають вище. Ці процеси, як гадають, є головною причиною формування складчастих гір і утворення океанічних западин (теорія глобальної тектоніки літосферних плит). З ними пов'язані вогнища землетрусів, вулканічна діяльність, родовища корисних копалин глибинного походження тощо.

Під мантією знаходиться ядро, яке поділяють на зовнішню (на глибинах від 2 900 до 5 000 км) і внутрішню (5 000 км і глибше) частину. З речовиною ядра, яка внаслідок надвисокого тиску перебуває в особливо "металізованому" стані, пов'язане магнітне поле. Землі, роль і значення яко ГО розглядалися вище.

На Земній кулі найбільш поширені такі 11 хімічних елементів: кисен водень, кремній, алюміній, натрій, магній, кальцій, залізо, калій, вуглець і титан. На їх частку припадає 99,5 % усіх атомів земної речовини. Таким чином Земля - це своєрідна геохімічна аномалія з надзвичайно підвищеним умістом важких металів. Це має величезне значення для розвитку й підтримання життя у біосфері, оскільки важкі метали входять до складу багатьох ферментів, що забезпечують синтез складних білкових сполук.

Вік Землі оцінюється приблизно в 5 млрд. років. Збільшення планети за рахунок акумуляції космічної речовини з газопилової хмари практично припинилося протягом перших 500 млн. років, коли нагромадилося близько 95-97% її маси.

У процесі свого розвитку Земля перебудовувалася, її речовина постійно змінювалася, переміщувалася, розшаровувалася. Ці процеси й понині тривають. Вони супроводжуються виділенням і поглинанням величезної кількості енергії. Ця енергія. може виділятися внаслідок розпаду радіоактивних елементів, ущільнення речовини Землі при стисненні її та під впливом сил гравітації. За рахунок цієї енергії внутрішні шари Землі мають високу температуру. Завдяки цьому від земних надр до земної поверхні щорічно надходить близько 8,37-1020.Дж тепла. Воно складає тільки 1/5 000 частину сонячного тепла, яке поступає на поверхню Землі, але відіграє важливу роль у всіх процесах, які тут відбуваються.

Маса Землі й густина її речовини визначають силу земного тяжіння. Коли б вона мала меншу масу, то б не могла утримати наявні сьогодні повітряну та водну оболонки. А якби її маса була більшою, то Земля могла, б у значно більшій кількості утримувала такі гази, як водень і метан. Відповідно, склад і вертикальна протяжність атмосфери були б іншими.

__________________________________________________________________

Верхня тверда геосфера називається земною корою. Межа земної кори й мантії носить назву границі Мохоровичича чи границі Мохо або границі М. Потужність земної кори різна. Під водами океанів вона не перевищує 10-12 км, а на континенті 40-60 км. Середня потужність земної кори становить 33 км, середня маса – 3 х 1025 г.

Хімічний склад земної кори виглядає наступним чином: кисень – 47%, кремній – 27,5%, алюміній – 8,6%, залізо – 5%, кальцій, натрій, магній і калій – 10,5%, на всі інші елементи припадає близько 1,5%, в тому числі на титан – 0,6%, водень – 0,1, мідь -0,01, свинець - 0,0016%, золото – 0,0000005%.

Температурний режим в земній корі своєрідний. На деяку глибину в надра проникає теплова енергія Сонця. Добові коливання температури спостерігаються на глибинах від кількох сантиметрів до 1-2 м. Річні коливання в помірних широтах сягають глибини 20-30 м. На цих глибинах залягає шар пород з постійною температурою – ізотермічний горизонт. Його повітря дорівнює середньорічній температурі повітря в даному регіоні. В полярних й екваторіальних широтах, де амплітуда коливань річних температур мала, ізотермічний горизонт залягає близько до земної поверхні. Верхній шар земної кори в якому температура змінюється за сезонами року, називається активним.

Нижче ізотермічного горизонту температура підвищується. Підвищення температури з глибиною нижче ізотермічного горизонту обумовлене внутрішнім теплом Землі. В середньому прибавка температури на 1 Верхня тверда геосфера називається земною корою. Межа земної кори й мантії носить назву границі Мохоровичича чи границі Мохо або границі М. Потужність земної кори різна. Під водами океанів вона не перевищує 10-12 км, а на континенті 40-60 км. Середня потужність земної кори становить 33 км, середня маса – 3 х 1025 г. Хімічний склад земної кори виглядає наступним чином: кисень – 47%, кремній – 27,5%, алюміній – 8,6%, залізо – 5%, кальцій, натрій, магній і калій – 10,5%, на всі інші елементи припадає близько 1,5%, в тому числі на титан – 0,6%, водень – 0,1, мідь -0,01, свинець - 0,0016%, золото – 0,0000005%. Температурний режим в земній корі своєрідний. На деяку глибину в надра проникає теплова енергія Сонця. Добові коливання температури спостерігаються на глибинах від кількох сантиметрів до 1-2 м. Річні коливання в помірних широтах сягають глибини 20-30 м. На цих глибинах залягає шар пород з постійною температурою – ізотермічний горизонт. Його повітря дорівнює середньорічній температурі повітря в даному регіоні. В полярних й екваторіальних широтах, де амплітуда коливань річних температур мала, ізотермічний горизонт залягає близько до земної поверхні. Верхній шар земної кори в якому температура змінюється за сезонами року, називається активним. Нижче ізотермічного горизонту температура підвищується. Підвищення температури з глибиною нижче ізотермічного горизонту обумовлене внутрішнім теплом Землі. В середньому прибавка температури на 1оС відбувається при заглибленні на 33 м. Ця величина називається геотермічною ступінню. Геотермічна ступінь в різних районах різна: вважають, що в зонах вулканізму вона може бути близько 5 м, а в спокійних платформних областях – зростати до 100 м. Величина, обернена до геотермічної ступені, називається геотермічним градієнтом. Тобто геотермічний градієнт – це число градусів, на яке піднімається температура на кожні 100 м глибини. Разом з верхньою твердою мантією земна кора утворює літосферу – тверду оболонку Землі. Загалом внутрішню будову Землі ілюструє така таблиця. Шар Глибина, км Земна кора 0-33 Астеносфера 33-400 Верхня мантія 400-900 Мантія 900-2900 Зовнішнє (рідке) ядро 2900-5000 Перехідна зона 5000-5100 Внутрішнє ядро 5100-6371 оС відбувається при заглибленні на 33 м. Ця величина називається геотермічною ступінню. Геотермічна ступінь в різних районах різна: вважають, що в зонах вулканізму вона може бути близько 5 м, а в спокійних платформних областях – зростати до 100 м. Величина, обернена до геотермічної ступені, називається геотермічним градієнтом. Тобто геотермічний градієнт – це число градусів, на яке піднімається температура на кожні 100 м глибини.

Разом з верхньою твердою мантією земна кора утворює літосферу – тверду оболонку Землі.

Розвиток Києва в контексті урбанізації і трансформації суспільства з аграрного в індустріальне.Населення міста: структура і чисельність.

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 08:53:54 GMT

Розвиток Києва в контексті урбанізації і трансформації суспільства з аграрного в індустріальне.Населення міста: структура і чисельність.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями. Історично так склалось, що м. Київ розвивався за радіально-концентричним принципом забудови територій. Це було зумовлено особливостями світосприйняття та вірувань людей, рельєфом території, способом виробництва матеріальних і духовних благ, демографічною ситуацією та іншими факторами. Місто концентрувалось навколо історичного ядра з чітко вираженими функціонально-стилістичними особливостями. Приєднані згодом до історичного центру м. Києва райони відрізнялись за планувальною структурою, але об'єднувались у просторово-часовій та адміністративно-територіальній організації міського утворення.

Невирішені раніше частини загальної проблеми, яким присвячується стаття. Проблеми хаотичної забудови, знищення зелених насаджень, погіршення естетики міського середовища породжуються конфліктом інтересів, а також ціннісними орієнтирами бізнесу, влади та суспільства. Відсутність соціокультурного базису при розробці містобудівної документації м. Києва призводить до невідповідності планування, управління, менеджменту об'єктивним процесам розвитку територіально-просторової системи міста.

Формулювання мети (постановка завдання). Мета статті – проаналізувати основні цикли еволюційного розвитку просторово-часової та адміністративно-терито-ріальної системи організації м. Києва з огляду на епохальні цикли модерну та пост-модерну. Завдання статті – запропонувати нові підходи до адміністративно-територіального зонування міського середовища, створення сприятливих умов для подальшого розвитку столиці України.

Виклад основного матеріалу. В історичному аспекті можна виділити кілька етапів формування сучасної планувальної структури м. Києва, кожен з яких характе-ризується ускладненням її форми, виникненням нових напрямів при послідовному розширенні території міста та зростанні чисельності населення. На наш погляд, "будівельні буми”, що періодично відбувались у м. Києві, є прямим результатом зміни соцієтальних циклів, під час яких у свідомості людей виникали нові архетипи, закріплюючись зовні у вигляді нових архітектурних форм та стилів, а також прин-ципів планування розвитку території міста.

Як зазначає Г.Ю.Івакін, питання історичного розвитку картографії середньо-вічного м. Києва доцільно розглядати за окремими районами [7, с. 17].

Як слушно вважають С.П.Бірюк та Ю.Ф.Дехтяренко, територіально м. Київ до XVIII ст. складався практично з трьох частин, відокремлених одна від одної: Старого Києва, Подолу і Печерська, в яких можна виділити окремі архітектурно-будівельні комплекси [4, с. 8; 5, с. 86].

Верхній Київ (літописну Гору) утворювали історичні частини Києва, які в літературі дістали умовні назви "місто Володимира”, "місто Ярослава” та "місто Ізяслава-Святополка” [5]. Ця територія за часів Ярослава Мудрого була обнесена валами і сформувалась як історичний центр (ядро) міста.

Слід зазначити, що Київська Русь, перейнявши православну форму християнства у Візантії, може слугувати типовим прикладом локальної православно-слов'янської цивілізації, яка, на думку С.Хантінгтона, не бачила необхідності в індивідуалізмі та відокремленні церкви від держави [2]. Це знайшло відображення і в архітектурі, зокрема в забороні будівництва будь-яких споруд (навіть князівських палаців) вище за церковні куполи та дзвіниці [7].

З плином часу резиденцію православних патріархів було перенесено з м. Києва до м. Москви. Незважаючи на це, колективне несвідоме православних продовжувало вважати саме Київ із його церквами культурним та духовним центром Русі. Жителі 3 м. Києва передусім відбудовували саме церкви, а біля церков та соборів вирувало життя міста. Саме від соборів починалися вулиці давнього Києва [8].

У XVIII ст. відбувалась подальша розбудова окремих частин м. Києва: Подолу, Верхнього міста і Печерська з його оборонними комплексами фортеці та найзнач-нішими силуетними домінантами у вигляді соборів і дзвіниць, споруджених Й.Ше-делем, С.Ковніром, А.Квасовим, І.Григоровичем-Барським та іншими, які утвердили найтісніший органічний зв’язок між природним ландшафтом і забудовою, створивши його чудову панораму з боку Дніпра [7, с. 9–10]. Отже, м. Київ і надалі залишається релігійним центром, духовним осередком.

У м. Києві у XVIII ст. підвищуються темпи забудови Києва, особливо це стосується Печерська. Виникають нові форми міських поселень, які властиві вже середньовічному європейському місту, причому місту магдебурзького права – із замками та фортецями, із раціональним плануванням території. З огляду на це в 1784-1786 рр. була зроблена перша спроба підготовки проекту генеральної реконструкції м. Києва, яка, однак, була не зовсім вдалою.

Індустріальний розвиток, будівництво залізниць та скасування кріпосного права сприяли активній урбанізації у м. Києві. За 1861–1900 рр. населення міста зросло з 65 тис. до 260 тис. осіб, тобто в чотири рази. При цьому площа території збільшилась з 45,5 до 48,6 км, тобто лише на 7%. Щільність заселення території становила 5,34 тис. осіб на 1 км2. Ця ситуація вплинула на виникнення соціально-економічних передумов трансформації суспільства в кінці XIX ст. [11, с. 31].

Розвиток капіталізму в Росії справив суттєвий вплив на територіально-просторовий розвиток м. Києва. Межі міста розширюються до 123 км2, але приплив населення в місто тільки збільшується, його чисельність досягає у 1914 р. 626,3 тис. осіб. У плануванні вулиць м. Києва та його архітектурі це виявляється у зміні пріоритетів у будівництві, нових архітектурних спорудах. Як зазначає К.О.Третяк, банки, біржі, крамниці, готелі та інші комерційні установи стають типовими будівлями нової капіталістичної архітектури міста. Подібні будівлі – вже не просто вкраплення у міській забудові, вони якісно виділяються і стають помітними. У кінці XIX ст. почали з’являтися перші багатоповерхові багатоквартирні будинки, які здавалися у найом і приносили прибуток власнику будівлі. Цей тип споруд і став основним елементом у забудові вулиць міста [10, с. 10]. Водночас культове будівництво було невід’ємною частиною архітектури м. Києва кінця XIX ст. Воно вже не відігравало вирішальної ролі у забудові центральних вулиць міста, але як своєрідна складова входило до процесу формоутворення міста [10, с. 20].

Згідно з новими тенденціями центральні вулиці міста, де земля коштувала дорого, забудовувалися багатоповерховими спорудами, а райони, віддалені від центру, – як правило, меншими. Ціна за землю і визначала розміри новобудови. Так, у 1911 р. найдорожча земля у м. Києві була на вул. Хрещатик, на відрізку від Міської думи до вул. Фундуклеївської (від 500 до 800 крб за 1 саж.2), а найдешевші ділянки (від 5 крб за 1 саж.2) розміщувалися в районі Плаского (частина сучасних районів м. Києва Подолу та Оболонь). За розмірами забудованої території Київ поступався лише Москві та Петербургу [8, с. 13–14].

Слід зазначити, що архітектура м. Києва кінця XIX ст. повною мірою відпо-відала загальноєвропейським вимогам щодо стилістики. Найпопулярнішим на той час стилем був неоренесанс з характерними рисами віденської та французької шкіл. Великої популярності серед архітекторів набули поєднання і змішування нео-ренесансних форм з необароковими. Такий стиль почали називати просто київським ренесансом. У цьому архітектурному стилі було зведено більшість київських прибуткових будинків та готелів [8]. На наш погляд, це ознаменувало видозміну архетипу "Київ – місто куполів”, враховуючи історичну схильність киян до барокових форм.

У XX ст. форми декору стають дедалі більш монументальними. Цим реалі-зуються в архітектурі ідеї модерну щодо всесвітньої єдності всіх держав у майбут-ньому. Така тенденція найвиразніше проявилася в архітектурі радянської доби, яка, по суті, була епохою "архетипу чистих форм” – стилю "конструктивізм”, що базу-валась на положеннях мистецтва кубізму.

Інволюція, що панувала в СРСР, знайшла відображення в плануванні та архі-тектурі міста, схильності до найпростіших архітектурних форм та домінуванні функції над естетикою. Переважання суспільного над індивідуальним призвело до уніфікації та повторюваності архітектурних об’єктів, втрати різноманітності стилю.

У 1923 р. у зв’язку з реалізацією Плану ГОЕЛРО з електрифікації та інду-стріалізації країни площа м. Києва зростає майже в 10 разів і досягає 440 км2. Близько половини цієї території планують відвести під будівництво промислових комплексів. Чисельність населення при цьому суттєво менша, ніж до революції, і становить 413 тис. осіб. Щільність заселення території становить близько 1 тис. осіб на 1 км2, що в п’ять разів менше, ніж у 1914 р.

Після надання м. Києву у 1934 р. столичних функцій почалась нова хвиля бу-дівництва та розширення столичних територій у південному і східному напрямках відповідно до основної ідеї територіального розвитку міста і генерального плану 1937 р. Проектні пропозиції цього плану вперше передбачали перехід забудованих територій міста на лівий берег Дніпра з приєднанням населених пунктів як районів міста [4, с. 96-97]. Відбувається різка зміна архетипу планування території, а саме – територія лівобережжя, яка завжди ототожнювалась з іншою "губернією”, стає ментально і психологічно частиною м. Києва.

У 1940 р. чисельність населення м. Києва становила 930 тис. осіб, а площа те-риторії – 680 км2. Від початку століття (епохи модерну) протягом 35 років населення збільшилось в 3,5 раза, а площа території – більш ніж у 10 разів, тобто на зламі епох (еволюційних циклів) спостерігаються тотальні зміни в архетипі територіального розвитку на фоні демографічного вибуху.

Епоху виникнення постіндустріальної цивілізації, пов’язану з бурхливим роз-витком інформаційних технологій, генної інженерії, соціальні філософи назвали "постмодерном”, який у кінці 70-х рр. XX ст. прийшов на зміну модерну. За визна-ченням З.Бжезинського, у світі формуються нові центри сили [2, с. 145].

У цей час Україна, як і інші республіки СРСР, що приймали Олімпіаду 1980 р., отримала можливість реконструкції соціально-транспортної інфраструктури та будівництва за новими технологіями. В соціокультурному плані відбулось проникнення західних моделей просторово-часової та адміністративно-територіальної організації міських утворень, зокрема концепції урбанізованих територій та інформаційно-математичних моделей планування простору.

М. Київ (як головне місто південно-західного промислового району) опинилось у центрі передових технологій. Столиця України вступила в коеволюційний період епохального циклу, який характеризувався превалюванням розвитку суб’єкта "Я” над "Ми”. Вказаний період характеризувався дезінтеграцією соціальної структури, яку не подолано й досі [1, с. 65, 104]. Одночасно зі зміною влади та способу мислення змінюються управлінські підходи до містобудування та його принципи. На цьому етапі не спостерігаються значне розширення території та різкі стрибки чисельності населення міста. Місто розвивається плавно і пропорційно. За 1975–2000 рр. його населення збільшилось з 2013 тис. до 2600 тис. осіб, а територія – відповідно з 780 до 834 км2 [11].

На початку нового тисячоліття подолання інерції радянських принципів управління в економіці та соціокультурній сфері сприяло впровадженню глобалізаційного високотехнологічного інформатизованого способу побудови життєвого простору. Оскільки "родовими рисами” постмодернізму є агностицизм, прагматизм, еклектизм, анархічний демократизм, зароджується архетип "хай-тек”. Цей стиль зародився під час забудови нью-йоркського Манхеттену. Скляні башти бізнес-центрів, банків, офісів транснаціональних корпорацій, схожі за планувальною структурою та стилістичними закономірностями, уособлюють глобалістичний підхід у містобудуванні.

У забудовників знову з’являється інтерес до будівництва комерційної нерухо-мості на центральних вулицях міста. Тож не дивно, що розробка у 1999–2001 рр. "першого нерадянського” Генерального плану розвитку міста на період до 2020 р. була орієнтована на комерційно-приватне будівництво. Почався так званий "будіве-льний бум”. Превалювання біологічного над соціальним, властиве постмодерну, проявилося в архітектурі та плануванні м. Києва забудовою центру міста багатоповерховими спорудами "для блага” замовників і нехтуванням архітектурними та історичними пріоритетами [5, с. 30]. Однак тут викликає подив стилістика архітек-турних багатоповерхових об’єктів, що збудовані в центрі міста, які майже всі завер-шуються баштами, пірамідками та іншими куполоподібними елементами. Крім того, відбувається повернення до планувального "житлового кварталу” – порцели.

Сьогодні за демографічними показниками населення, яке працює в межах міста, можна прогнозувати наближення чергового еволюційного сплеску. Глобалізація та урбанізація спричинили різкі зміни в соціокультурній системі міста, що призвело до зміни архетипу територій. Щільність розселення на сьогодні в середньому становить 3,34 тис. осіб на 1 км2 території. Проте спостерігається тенденція до денної міграції трудового населення, що в кілька разів збільшує ці показники для деяких районів міста.

На сучасному етапі розвитку локальних цивілізацій адміністративна і дос-лідницька функції міського управління процесами розселення та забудови базуються на теоріях структурування міського простору [12].

Тема розподілу простору міста на відмежовані зони – одна з найбільш попу-лярних у міській соціології. Існує кілька основних схем (теорій) такого розподілу. Перша – теорія концентричних зон Е.Бьорджеса (А. Burgess,1925). Він виявив тен-денцію, властиву, на його думку, більшості міст, щодо розподілу їх на певні "зони”, населені представниками одного соціального класу.

Центром міста в його теорії постає центральний діловий район, оточений внутрішнім містом, яке забудоване заводськими корпусами мануфактурного вироб-ництва і житлом робітничого класу, а далі розміщені зона резиденцій вищого класу, забудована спорудами відповідного типу, і приміська зона, населена людьми, які приїжджають на роботу з інших міст.

Друга – секторальна теорія X.Хойта (Н.Hoyt) – розроблена у США на замов-лення Федеральної Житлової адміністрації під час Великої депресії 30-х рр. XX ст. Учений виявив, що міста більшою мірою розвиваються уздовж річок, залізниць і транспортних шляхів, ніж навколо центрального ділового району, і визначив, що найвища рентна вартість житла існувала не в якійсь зоні, а в одному із секторів міста. Третя – поліцентрична теорія К.Харріса (С.Harris) та Е.Ульмана (Е.Ullman, 1945) – характеризується тим, що її автори взагалі відкидають поняття єдиного центру міста і вказують на наявність множинних центрів у кожному місті. Так, на їхню думку, можуть існувати фінансові, урядові, університетські центри міста [12, с. 34].

На сьогодні жодна з теорій не може бути використана в незмінному вигляді, але для подальшого розвитку м. Києва необхідно визначитись щодо принципової просторово-територіальної моделі управління регіональною містобудівною системою. Розвиток такої управлінської сфери, як стратегічне планування з використанням передових технологій управління якістю, процесами та ресурсами на підставі СВОТ-аналізу дасть змогу скоригувати негативні процеси ринкових трансформацій на основі впровадження політики сталого розвитку міст.

На противагу цьому у 2000–2004 рр. було запроваджене клиноподібне райо-нування м. Києва та скасовано центральний район в столиці. У керівництва міста є для цього начебто раціональні підстави: майже кожен район м. Києва має пред-ставництво в адміністративному центрі, влада зосереджується у конкретному місці. Проте в результаті цього історичні пам’ятки замість того, щоб утворювати єдиний адміністративно-територіальний район, бути об’єктом археологічних та культурних досліджень, історичними туристичними осередками, розподіляються між новоство-реними районами, адміністрація яких нищить унікальні історичні комплекси для забудови вивільненої території новими архітектурними домінантами [5; 6].

Крім того, прагнення зосередити владу в одному місці, немовби "освяченому” традиціями владарювання, властиві психології людей в "непевні” часи, в епоху, коли коеволюційне превалювання індивідуального над колективним кидає виклик владі, яка завжди прагне орієнтуватися на суспільство в цілому, а не на конкретних індивідів. Етап еволюції, який настає за коеволюційним, характеризується розвитком загальносистемних процесів, розгортанням соціальних процесів у просторі за так званою стабільністю змін, коли суспільство набуває нових соціальних рис та атрибутів [1, с. 48].

Саме з цього слід виходити, складаючи плани районування м. Києва. Межі різних історичних районів м. Києва відрізняються від сьогоднішніх адміністративно-територіальних меж і формуються за територіальними ознаками розвитку території. Крім того, кожному історично сформованому району притаманний свій архетип, що має зовнішній візуальний прояв в об’єктах архітектури та геральдичних зображеннях.

Оптимізація управлінських процесів міського розвитку має починатись з просторового та адміністративного районування з урахуванням історично обумов-лених критеріїв розподілу територій для збереження того образу м. Києва, того спадку, який залишили нам предки.

Сьогодні однією з найболючіших проблем розвитку міста є незбалансоване співвідношення капіталовкладень в охорону, захист, реконструкцію історичного Києва (об’єктів архітектурно-історичної спадщини) і нове будівництво. Глобалізацінні процеси "осучаснюють” місто під тиском нових бізнес-структур, вітчизняних та зарубіжних інвесторів, недалекоглядних корисливих політиків та хаотичності ринкових відносин трансформаційного розвитку. До того ж деякі вчені у своїх працях обґрунтовують історичну необхідність цього процесу.

Наприклад, А.Б.Бєломєсяцев пише: "...Центр історичного міста може бути заповідником de facto, а не de jure, лише в одному випадку: якщо це мертве місто... Функції живого мегаполісу, яким є м. Київ, несумісні зі статусом заповідника, головна функція якого – зберігати все, як є, не дозволяючи змін, навіть на краще” На нашу думку, тут ототожнюється поняття "заповідника” та "охоронюваної території”, де можуть проживати люди, вестися туристична та навіть господарська діяльність, і на нормальне функціонування міста накладаються лише деякі об-меження. Крім того, автор плутає поняття "історичного центру” та "ділового”, "ад-міністративного центру” міста, хоча в багатьох містах Європи ці поняття давно розмежовані й органи влади розміщуються у новітніх районах, де заплановано великі транспортні розв’язки, багато надземних та підземних паркінгів, готелів та ін. Історичний же центр міста залишається археологам і туристам. Це є прикладом еволюційного типу мислення, який у наш час ще не знайшов відображення в діях київської влади.

У м. Києві історичний центр намагаються "підігнати” під потреби бізнесу та адміністративної влади. Зрозуміло, що й вулиці старого міста, і будинки, яким вже понад 100 років, не мають змоги забезпечити сучасну ділову активність мегаполісу. Наслідком цього є поява багатьох новобудов, які зведено подекуди навіть всупереч вимогам ЮНЕСКО, а також багатокілометрових автотранспортних заторів на істо-ричних вулицях. Міська влада до вирішення проблеми підходить із хибних позицій, руйнуючи історичні пам’ятки замість того, щоб перенести центри ділової активності туди, де є можливим здійснення успішної бізнес-діяльності без завдання шкоди історичній забудові.

Вищенаведене ще раз свідчить про необхідність повернення місту історичного районування, яке дасть змогу зберегти сучасну забудову м. Києва у цілісних районних комплексах. Хибним, на нашу думку, є також твердження А.Б.Бєломєсяцева про те, що "...сучасне місто, в тому числі і Київ, є соціально-економічним явищем, що пород-жує архітектурно-містобудівні форми, які volens nolens протистоять архітектурно-містобудівній спадщині” [3, с. 10]. Новобудови на Позняках, біля мосту Патона тощо мають свій архітектурний стиль, оригінальні "містобудівні форми”, проте зовсім "не протистоять архітектурно-містобудівній спадщині”.

Кожен епохальний цикл залишає свої зовнішні прояви в архітектурі міста, відповідаючи на певні виклики часу та обслуговуючи ті чи інші соціокультурні потреби. Руйнування цих архетипів призводить до деградації міста і, зрештою, до втрати ним історичної унікальності та занепаду. Разом із занепадом міста збіднюється духовність осіб, які мешкають у ньому. Раціональний тип мислення підміняється псевдораціоналізацією.

Доведено, що наявність однотипних будинків переважно одного кольору – так званих "кам’яних джунглів” – дуже негативно впливає на людську психіку, призводячи до зростання рівня алкоголізму, наркоманії, злочинності, збільшення кількості душевних хвороб та навіть до самогубств. Це стосується й нищення не-повторних пам’яток історії та архітектури. І жодні вимоги, які нібито висувають до містобудування сучасний рівень життя й суцільна глобалізація, не повинні призво-дити до таких наслідків.

Висновки з дослідження. Соціально-економічний розвиток країни, трансформація ціннісних орієнтирів суспільства, упровадження інформаційних тех-нологій у виробництво, зміна концепції безпеки вимагають нових підходів до форму-вання планувальної структури м. Києва. З метою збереження унікальності м. Києва пропонується відновлення історичного районування із створенням центрів зростання на місці головних транспортно-комунікаційних вузлів та збереженням (стилів забудови) певних територій. Управління районами в цьому разі слід здійснювати за принципом адміністративного поділу території на зони (округи) за містобудівними ознаками наближеності до історичного ядра.

Для успішного виконання владою столичних функцій та підвищення ефек-тивності співпраці всіх гілок влади доцільно перенести адміністративний та бізнес-центри м. Києва з історичної частини до районів Нижньої Телички і Рибальського півострова. Ці території при зміні функції промислових зон матимуть потенціал для влаштування відповідної інфраструктури. Історичні райони в цьому разі відіг-раватимуть роль "музеїв під відкритим небом” та "музеїв забудови” із можливістю проживання в них людей та ведення окремих видів господарської діяльності, яка поєднується з можливістю збереження архітектурних та історичних пам’яток.

Програмою соціально-економічного розвитку столиці на середньострокову перспективу необхідно передбачити збільшення капіталовкладень в охорону, захист, реконструкцію історичного середовища м. Києва (об’єктів архітектурно-історичної спадщини) за рахунок відрахувань коштів з туристичної діяльності та проведення Євро-2012.

Перспективи подальших розвідок. У подальших дослідженнях слід приділити велику увагу законодавчому забезпеченню районування м. Києва відповідно до історичного значення його територій. Крім того, вирішення проблеми перенесення адміністративного та бізнес-центрів м. Києва до новозбудованих районів вимагає відповідних досліджень з боку як сучасних архітекторів, так і науковців-соціологів, управлінців тощо. Зазначимо, що соцієтальні цикли впливають на формування архітектурних рішень та спрямовують людську думку в певному руслі.

Заселення та освоєння території Києва людиною від пізнього палеоліту до раннього залізного віку.

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 08:53:05 GMT

Заселення та освоєння території Києва людиною від пізнього палеоліту до раннього залізного віку.

Первісні культури.

Найдавніші з відомих поселень людини на території сучасного Києва відносять до періоду пізнього палеоліту (древнього кам'яного століття - близько 15-20 тисяч років тому ). Місця стоянок первісної людини , який вів мисливство на мамонтів і шерстистих носорогів, досить численні. Палеолітична стоянка на вулиці Кирилівській була відкрита відомим українським археологом В.В.Хвойкою у 1893 році і досліджувалася їм до 1900 року. За результатами досліджень учених можна судити про те, що люди пізнього палеоліту ще відчували безпосередній вплив останнього заледеніння, жили в суворих кліматичних умовах. Вони займалися полюванням і збиранням, будували свої житла з кісток тварин і їхніх шкір. Цікаво, що на Кирилівській стоянці були виявлені кілька великих уламків бивнів мамонта, покритих геометричним і умовно-фігуративним орнаментом. Як видно, вони є найдавнішими пам'ятниками образотворчого мистецтва на території Києва або ж відбивають найдавніші релігійні представлення первісних людей.

Аналогічні древні поселення періодів палеоліту, мезоліту (середній кам'яний вік) і неоліту (новий кам'яний вік) були виявлені й в інших частинах міста: у Протасовому Ярові, у районі Соломенки і Совок, на Оболоні і Приорці, на Лисій горі, Вигуровщині, у Пирогову, у Чапаївці, біля Нікольської слобідки й у ряді інших місць. Знаряддя праці в епоху палеоліту (різці, шкребки і т.д.) виготовлялися з каменю і кісток тварин.

У мезолітичну епоху (10-8 тис. років тому ) відбулися важливі зміни в економічному і соціальному житті суспільства , обумовлені, насамперед, винаходом луку і стріл. У цей період також були початі перші спроби приручення диких тварин, одержало розвиток збирання, виникло рибальство. Неоліт (6 - 4 тис.до н.е.) - час формування племінного ладу, при якому економічною і соціальною основою був, мабуть, матріархальний рід. Ця епоха характеризується появою кераміки (глиняного ліпного посуду), удосконаленням знарядь праці і техніки їхнього виготовлення, перехід до землеробства і скотарства, виникненням нових галузей господарства, наприклад, ткацтва. Однак, ведучими формами господарства як і раніше залишалися полювання , збирання і рибальство.

Трипільська культура.

На зміну неолітичної прийшла нова історична епоха, перехідна від кам'яного віку до епохи бронзи - енеоліт. В епоху енеоліту вперше почався видобуток мідної руди і виробництво міді, з'явилися і поширилися мідні знаряддя праці. У цей же період відбувся перехід до мотичного землеробства і пастушачого скотарства. Матріархальні відносини були витиснуті патріархатом.

У Середнє Подніпров'я пам'ятники энеолітичного часу представлені поселеннями хліборобсько-скотарських племен так званої Трипільської культури (4 - 3 тис. до н.е. , одержала назву від села Трипілля біля Києва, у районі якого були досліджені найбільш характерні її пам'ятники). Поселення Трипільської культури звичайно складалися з декількох десятків будівель , розташованих, як правило, по колу , (іноді декількома колами) із площею посередині. Житла в основному наземні, хоча відомі і напівземлянки. Стіни жител зводилися із сильно обпаленої глини, усередині улаштовувалися великі вогнища або глинобитні печі. У господарстві трипільців поряд з мотичним і орним (із застосуванням тяглової сили - бика) землеробством розвивалося і скотарство. Визначну роль продовжували грати полювання , рибальство і збирання. Високої досконалості трипільці досягли у виготовленні глиняного посуду. Її ліпили руками, обпалювали в спеціальних горнах і прикрашали багатобарвним розписом. Орнамент на посуді мав магічно-культове значення і був зв'язаний із представленнями людей про навколишній їхній світ . Трипільці, очевидно, сповідали культ родючості і культ предків, обожнювали сили природи. Крім посуду, були виявлені кілька статуеток з темно-червоної і чорної глини, що зображують жіночі фігурки. Серед численних кам'яних знарядь праці унікальною знахідкою є глиняна ливарна формочка для виготовлення мідних або бронзових мотиг.

Поруч з поселеннями трипільців були виявлені колективні поховання, що дають представлення про загробні ритуали представників цієї культури. Покійних ховали на спині у витягнутому положенні , головою на захід. Пізніше трипільці стали кремувати померлих, залишки пороху зсипали в посудини-урни або в невеликі округлі ямки. Поруч клали посуд, знаряддя праці, зброю і прикраси, серед яких знаходять досить цікаві екземпляри, наприклад, мідні пластинчасті браслети, намист. Велика кількість зброї з металу свідчить, на думку вчених, про патріархальний уклад трипільського суспільства і про виділення родової верхівки, тобто про початок формування класового суспільства.

Епоха бронзи.

На території України епоха бронзи датується кінцем 3-го - початком 1-го тис до н.е. Вона характеризується подальшим розвитком землеробства і скотарства, поширенням бронзових виробів. З бронзи, що твердіше міді і більш легкоплавка, виготовляли різні знаряддя праці, зброю , прикраси. Однак цілком замінити виробу з каменю бронзові предмети ще не могли. У цю епоху помітно почала виділятися майнова і соціальна нерівність між окремими родинами . У зв'язку з частими війнами і боротьбою за території стали формуватися великі союзи племен. Наприкінці 3-го тис. до н.е. на території, зайнятій трипільськими племенами, із правого берега Середнього Подніпров'я розселилися племена так званої середньо-дніпровської культури, що асимілювали трипільське населення. Свої житла представники цієї культури будували з дерева. Крім землеробства і скотарства, значне місце в їхній господарській діяльності займали ткацтво і гончарство.

Раннє залізне століття.

Ця епоха, що перемінила на початку 1-го тис. до н.е. епоху бронзи, стала заключним періодом в історії первісного суспільства Східної Європи. Праслов'янські племена, що жили на території Києва в цей період, досягли досить високої ступіні розвитку. Поселення з дерев'яних будинків - напівземлянок розташовувалися на невисоких, придатних для землеробства ділянках . Найбільшої майстерності праслов'янські племена досягли в бронзолитейній справі і виготовленні глиняного посуду. До раннього залізного віку учені відносять знайдений у 1852 році при будівництві Анатомічного театру (тепер вулиця Хмельницького, 37) бронзовий кинджал сибірського типу. Рукоять кинджала пластинчаста, з навершиєм у виді фігурки кабана. Перехрестя утворене виступаючими орлиними голівками. Освоєння заліза мало величезне значення для розвитку всіх галузей господарства, скотарства, ремесел, військової справи. З виникненням постійної погрози з боку причорноморських племен киммерійців (VІІІ в. до н.е.), а потім скіфів (VІІ в. до н.е.) лісостепові племена змушені були будувати укріплені поселення-городища, іноді досить великих розмірів. Поселення цього часу знайдено на території Кирилівського заповідника (у 1959 році), у Бортничах, Боярці і ряді інших місць.

У середині 1-го тисячоліття до н.е. племена, яка жили на території сучасного Києва встановили стосунки, що носили характер натурального обміну з кочовими південними "сусідами" - скіфами й античними державами Північного Причорномор'я. На початку нової ери місцеве населення вже підтримувало інтенсивні торгівельні зв'язки зі східними провінціями Римської імперії. Про це , зокрема , свідчать знахідки як окремих римських монет 2 - 4 в.в., так і їхніх скарбів, виявлених на території міста. Пам'ятники древніх культур на території сучасного Києва свідчать про її заселення в період від пізнього палеоліту до 3 у до н.е. Однак, поселення кам'яних, мідних, бронзових і раннього залізних століть складають передісторію Києва і розглядаються вченими як докиївські.

Історія археологічних досліджень в Києві.

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 08:51:08 GMT

Історія археологічних досліджень в Києві.

Першим описав старожитності Києва викладач історії та географії Головного народного училища у м. Києві (пізніше Київської першої гімназії) М. Ф. Берлинський (1764—1848). Його книжка «Короткий опис Києва» (1820) була схвально оцінена громадськістю міста.

Відомий історик, археолог і бібліограф, дослідник київських старожитностей Є. О. Болховітінов (1767—1837) першим грунтовно описав історію двох найбільш значних архітектурних пам'яток давнього Києва — Софійського собору та Києво-Печерського монастиря.

У 1824 р. К. А. Лохвицький почав перші розкопки в Києві. Було розкрито фундаменти Десятинної церкви. Пізніше, у 1832 р., розкопав залишки Золотих воріт, а в 1834 і 1835 рр.— церкву на розі вулиць Володимирської та Ірининської і церкву біля Іорданівського струмка на Подолі.

У ЗО—40-х роках XIX ст. археологічні розкопки Києва проводились під керівництвом Тимчасового комітету по розшукуванню старожитностей. З 1843 р. починає свою діяльність Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві, яка була другою офіційною археологічною установою в Російській імперії. До роботи в цю Комісію для замальовування археологічних пам'яток було залучено і Т. Г. Шевченка. Пізніше йому доручили підготувати графічну частину першого випуску «Древностей», які видавались Комісією. У 1837 р. при Київському університеті було відкрито Музей старожитностей — перший державний історичний музей у Києві.

Початок XX ст. позначився новими успіхами в дослідженні історії Києва. У 1907—1908 рр. видатний археолог В. В. Хвойко здійснив важливі розкопки в самому центрі стародавнього міста — на Старокиївській горі. Він відкрив язичеське святилище, залишки князівських палаців, ремісничих майстерень, жител киян. В. В. Хвойко та його продовжувачі збагатили науку новими знахідками, які дали можливість відокремити пам'ятки початкового етапу існування Києва від пам'яток пізніших епох.

У 1976 р. в Рязані випадково було знайдено кістяну рукоятку ножа. На ній вирізьблено витку стеблину і три птахи. У тому ж 1976 р. в Інститут археології АН УРСР таку саму рукоятку приніс учень VIII класу Юрій Козубовський, який знайшов її на березі Дніпра на Подолі біля Іллінської церкви. Так завдяки любителям історії в один і той самий рік у Києві та Рязані було виявлено дві чудові знахідки — вироби одного й того ж різьбяра по кості.

З 1938 по 1952 р. на території Києва працювала археологічна експедиція під керівництвом відомого ленінградського дослідника давньоруських міст М. К. Каргера. Без унікальних знахідок цієї експедиції сьогодні важко уявити матеріальну культуру Київської Русі. Ось лише неповний перелік того, що було досліджено експедицією: Десятинна церква, садиба Михайлівського монастиря, Софійський собор та його територія, Видубичі, Копирів кінець (територія Художнього інституту).

В результаті розкопок 1955 р. по вул. Володимирській, що проводились під керівництвом В. К. Гончарова, знайдено важливі матеріали, що дали можливість підрахувати чисельність населення стародавнього Києва. Там же відкрито великий скарб давньоруських ювелірних коштовностей.

У 60-ті роки на основі археологічних досліджень С. Р. Кілієвич, П. П. Толочка, Ю. С. Асєєва вчені довели, що схили Старокиївської гори були заселені вже в VII—VIII ст. А виявлені там житла X ст. свідчили, що на схилах жили ремісники і челядь, які обслуговували князівські й боярські двори. Досліджено також кам'яний храм кінця XII — початку XIII ст. на Копиревому кінці. А на Печорську знайдено залишки ще однієї кам'яної споруди — Кловського монастиря, місцезнаходження якого досі було невідоме.

Проблеми міського самоврядування та адміністративного управління

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 08:49:45 GMT

Проблеми міського самоврядування та адміністративного управління

Нині триває наукова дискусія з приводу визначення оптимальної моделі організації публічної адміністрації в столиці України – місті-герої Києві. Це зумовлено як недосконалістю правового регулювання, так і численними недоліками в роботі органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, недосягненням цілей інституту місцевого самоврядування як складника публічної адміністрації.

В узагальненому вигляді адміністративне – це аж ніяк не «управлінське право», а переважно право «публічноервісне», тобто право, спрямоване на обслуговування потреб та інтересів приватних осіб у їхніх стосунках з органами публічної адміністрації. Це положення і має стати домінантою в тлумаченні «адміністративної» природи розглядуваної галузі права.

З огляду на аналіз законодавства про місцеве самоврядування, зокрема правових основ адміністративного статусу органів місцевого самовряду-вання, можна дійти висновку, що внаслідок поєднання на законодавчому рівні громадівської та державницької теорій місцевого самоврядування органи місцевого самоврядування є суб’єктом адміністративного права та володіють адміністративно-правовим статусом. Під адміністративно-пра- вовим статусом органів місцевого самоврядування варто розуміти право- ве становище цих органів, що випливає з їх компетенції у сфері управлін- ня – предметів відання, завдань, функцій, територіальних меж діяльності кожного окремого органу, повноважень щодо управління справами місце-вого значення під свою відповідальність в інтересах та від імені відповід-них територіальних громад у межах Конституції та законів України [4].

При цьому, зважаючи на складність проблематики існування та функ-ціонування регіонального рівня публічної влади в унітарній державі, осо-бливого значення набувають об’єкти децентралізації публічної влади, тобто конкретні, законодавчо обумовлені обсяги владних прерогатив якокремих рівнів публічної влади, так і її гілок. Гілкою, особливо здатноюдо гіперцентралізації, є виконавча, оскільки вона прямо пов’язана з орга-нізацією управління на всіх рівнях організації публічної влади. Ефектив-ний розподіл сфер повноважень і компетенцій при цьому є неможливимбез спеціальних механізмів, за допомогою яких здійснюється децентра-лізація публічної влади. Основними з них є розподіл і закріплення влас-ності за різними рівнями влади, формування ефективних місцевих бю-джетів, система оптимального оподаткування та міжбюджетні відносини.

Стосовно місцевого рівня публічної влади в унітарній державі слід зазна-чити, що його ефективній діяльності мають відповідати кілька важливихумов, серед яких, зокрема, обов’язкове конституційне закріплення основ діяльності місцевого рівня, чітке розмежування владних відносин між ор-ганами виконавчої влади нижчого рівня й органами місцевого самовряду-вання, організація ефективного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування та розвиток інститутів громадянського суспільства [5].На жаль, дослідження публічної адміністрації міста Києва зараз здійснюється не окремо, а лише як складника публічної адміністрації в Україні, незважаючи на актуальність проблем компетенції відповіднихпосадових осіб та органів влади, а також самого по собі специфічного адміністративно-правового статусу міста, що є столицею держави.

Сучасна модель публічної адміністрації столиці України себе не ви-правдовує, зокрема через легалізовані можливості зловживання правом для посадових осіб, що мають доступ до відповідних важелів управлін-ського впливу. Наприклад, поєднання повноважень голови міської дер-жавної адміністрації та міської ради зумовлює неконтрольованість влади, а також легальне втручання органу виконавчої влади в діяльність органу місцевого самоврядування, що суперечить загальновизнаним принципам місцевого самоврядування.

Відповідно до п. 1 Європейської хартії місцевого самоврядування від 15.10.1985, ратифікованої Законом України № 452/97-ВР від 15.07.1997, місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання й управління значною частиною суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення [6].

Таку концепцію втілено і в законодавстві України, хоча і не без недо-ліків правового регулювання.

В Інформаційній довідці Міністерства регіонального розвитку та бу-дівництва України «Основні проблеми місцевого самоврядування в Укра-їні» від _______03.06.2009 зазначено, що сучасний стан місцевого самовряду-вання в Україні, як і наявна його система нині не відповідають потребам суспільства. Функціонування місцевого самоврядування не спрямовано на реалізацію його головного призначення – створення та підтримки сприятливого життєвого середовища, необхідного для всебічного роз-витку людини, надання мешканцям територіальних громад якісних і до-ступних публічних послуг на основі сталого розвитку дієздатної громади.

Гострою залишається проблема розмежування повноважень між місцеви-ми державними адміністраціями й органами місцевого самоврядування. Багато публічних завдань, які могли належати до повноважень місцевого самоврядування, залишаються в компетенції органів державної виконав-чої влади. Для цього є й об’єктивна причина: нераціональний адміністративно-територіальний устрій, економічна та демографічна відмінності районів та громад, що значно ускладнюють забезпечення належних якос-ті та асортименту публічних послуг і знижують ефективність викорис-тання наявних фінансових та людських ресурсів [7]. Згідно з ч. 2 ст. 140

Конституції України особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 133 Основного Закону ці міста мають спеціальний статус, який визначається законами України. У п. 16 ст. 92 Конституції визначено, що виключно законами України визначається статус столиці України.

Конституційним Судом України прийнято декілька рішень задля тлу-мачення норм Конституції та інших норм законодавства, що визначають статус столиці України – міста-героя Києва. Спеціальним законом, що визначає статус столиці України та особли-вості її публічної адміністрації, є Закон України «Про столицю України – місто-герой Київ» (далі – Закон про столицю) [9]. Основною, на нашу думку, відмінністю від функціонування органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади в інших адміні-стративно-територіальних одиницях України є одночасне виконання Ки-ївською міською державною адміністрацією функцій місцевої державної адміністрації як органу виконавчої влади та функцій виконавчого органу Київської міської ради, який є складником системи місцевого самовря-дування. Аналогічний принцип організації передбачено і для районів у місті Києві.

Вищевказані положення передбачені ст. 10 Закону про столицю, від-повідно до якої Київська міська та районні в місті ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською ра-дою, районними в місті радами, підзвітні та підконтрольні відповідним радам. Офіційне тлумачення до цієї статті наведено в Рішенні Конституцій-ного Суду України № 21-рп/2003 від 25.12.2003. Відповідно до п. 1.1. резолютивної частини цього Рішення Київська міська державна адміні- страція є єдиним в організаційному плані органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місце-вого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській місь-кій раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади –Кабінету Міністрів України [10]. Аналогічним є визначення статусу виконавчих органів районних у місті Києві рад. Також у абз. 1 п. 2 Прикінцевих положень Закону про сто-лицю зазначено, що міська та районні в місті Києві ради протягом місяця після набрання чинності цим Законом вирішують питання щодо форму-вання власних виконавчих органів на базі відповідних державних адміні-страцій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві. У п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2005 від 13.10.2005 визначено_______, що районну в місті Києві держав-ну адміністрацію має очолювати лише особа, обрана головою районної в місті Києві ради, яка Президентом України призначається на посаду голо-ви районної в місті Києві державної адміністрації [11].__

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону про столицю питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції, цього та інших за-конів України, рішень міської ради про управління районами міста. Офіційне тлумачення цієї статті наведено в Рішенні Конституційного Суду України № 11-рп/2001 від 13.07.2001, згідно з п. 2 резолютивної час-тини якого під поняттям «організація управління районами в містах», що міститься в ч.5 ст. 140 Конституції України, в системному зв’язку з її ст. 142, 143 треба розуміти повноваження міських рад як органів місцевого самоврядування в містах із районним поділом приймати рішення щодо визначення обсягу і меж повноважень районних рад у порядку, визначе-ному Конституцією та законами України. Так само необхідно розуміти поняття «організація управління районами в місті Києві», що вживається в ч. 1 ст. 11 Закону України про столицю, за винятком повноважень при-ймати рішення щодо неутворення районних рад у місті, які відповідно до цього Закону (ст. 6–9) є обов’язковим складником системи місцевого самоврядування в м. Києві [12]. Принципово іншу модель організації публічної влади в м. Києві на-ведено у проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про столицю України – місто-герой Київ”» № 4463, прийнятому в пер- шому читанні 10.06.2009 (далі – проект Закону) [13]. Так, згідно зі ст. 6 проекту Закону місцеве самоврядування в м. Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і че-рез Київську міську раду, районні в м. Києві ради та їх виконавчі органи.

Особливістю організації місцевого самоврядування в м. Києві є розпо-діл повноважень між Київською міською радою та районними в м. Києві радами, визначений цим Законом. Виконавчу владу у м. Києві здійснює Київська міська державна адміністрація. Особливістю виконавчої влади у столиці є виконання Київською міською державною адміністрацією контрольно-наглядо-вих і координаційних функцій. Галузеві повноваження виконавчої влади в м. Києві, передбачені ст. 17–27 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» та іншими законами України, здійснюються виконавчими органами Київської місь-кої та районних у м. Києві рад з урахуванням особливостей визначених цим Законом.

У районах м. Києва можуть створюватися структурні підрозділи Київ-ської міської державної адміністрації. З огляду на викладене вище можна констатувати таке. Розподіл повно-важень між Київською міською радою та районними в м. Києві радами прямо визначається спеціальним законом, а не міститься в різних актах, як це є зараз (Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [14], Закон про столицю та рішення Київської міської ради, яким визначено об-сяг і межі повноважень районних у м. Києві рад). При цьому, у ст. 13 проекту Закону визначено сферу компетенції ра-йонних у м. Києві рад, що містить вичерпний перелік повноважень (за результатом опрацювання до другого читання).

Статтею 14 проекту Закону передбачено сферу компетенції Київської міської ради, перелік її повноважень; згідно з цією статтею Київська місь- ка рада вирішує й інші питання, віднесені законами до її повноважень (тобто перелік повноважень не є вичерпним).

Особливістю виконавчої влади в м. Києві є виконання Київською місь- кою державною адміністрацією контрольно-наглядових і координаційних функцій. Модель організації публічної влади на місцевому рівні на всій терито-рії України передбачає функціонування поряд із місцевими державними адміністраціями як органами виконавчої влади також територіальних ор-ганів центральних органів виконавчої влади, що взаємодіють із місцевими державними адміністраціями в порядку, встановленому законодавством. Згідно зі ст. 15 проекту Закону до компетенції Київської міської дер-жавної адміністрації належать: перевірка стану додержання Конституції та законів України, інших актів законодавства органами місцевого само-врядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, уста-нов, організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форми власності; прийняття рішень щодо об’єктів державної власності, що перебувають у сфері її управління; використання й охорони земель, лісів, надр, води, ат-мосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів; координація діяльності територіальних гідрозділів централь-них органів виконавчої влади та сприяння у виконанні покладених на такі органи завдань. Такі повноваження місцевої державної адміністрації поряд з іншими містяться в Законі України «Про місцеві державні адміністрації» [15]. Тобто, проектом Закону звужено, порівняно із Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (а отже, і порівняно з іншими місцевими державними адміністраціями), перелік повноважень для Київської місь-кої державної адміністрації. Водночас ч. 3 ст. 6 проекту Закону передбачено передання галузевих повноважень Київської міської державної адміністрації до відання вико-навчого комітету Київської міської ради. Тим самим забезпечується демо-кратизація процесу прийняття управлінських рішень і частково зберіга- ється сучасна управлінська модель (виконавчому органу ради належить компетенція місцевої державної адміністрації). При цьому, наданням права Київській міській державній адміністрації створювати свої структурні підрозділи в районах міста Києва досягають-ся такі цілі: економія матеріально-організаційних ресурсів та оптимізація управлінської діяльності шляхом індивідуалізованого зосередження на потребах певної адміністративно-територіальної одиниці. З огляду на викладене вище, можна відмітити позитивні тенденції можливих результатів, що настануть завдяки впровадженню положень аналізованого проекту Закону. Передбачена ним модель публічної адміні- страції столиці України – міста-героя Києва відповідає загальновизнаним світовим принципам місцевого самоврядування, сприятиме уніфікації правового визначення статусу органів місцевої влади в Україні з ураху-ванням особливостей столиці України як політичного, адміністративного, економічного та культурного центру держави.

Соціально-економічний розвиток Києва з середини 40-х до середини 80-х рр. ХХ ст. Матеріальний добробут киян.

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 08:49:01 GMT

Соціально-економічний розвиток Києва з середини 40-х до середини 80-х рр. ХХ ст. Матеріальний добробут киян.

Проблеми розвитку народного господарства в середині 50-х — першій половині 60-х років. (середыну 40-х не знайшов=))

Після приходу до влади М. Хрущова (вересень 1953 р.) в СРСР намітилися докорінні зміни в організації керівництва країною. Було зроблено спробу переходу від жорсткого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Резонансною реформою «великого десятиріччя» була заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Усе це мало на меті без зміни виробничих відносин шляхом деяких послаблень пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил села.

У лютому 1957 р. було визнано за необхідне ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднар-госпи. В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами.

Рішення вересневого (1953) Пленуму ЦК КПРС про розвиток сільського господарства були позитивно сприйняті сільськогосподарськими працівниками. Протягом п'яти років в Україні спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва. Однак воно тривало до тих пір, поки держава вкладала в цю галузь великі кошти. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 pp. майже на 20%, цукрових буряків — у два рази, виробництво м'яса — більш як удвічі, молока — утричі. Однак після ліквідації у 1958 р. МТС і впровадження обов'язкового викупу колгоспами їх техніки становище змінилося. Слабка економіка колгоспів не витримувала величезних витрат на викуп, придбання та експлуатацію техніки.

Посуха 1963 р.

загострила становище: почалися труднощі з постачанням населенню хліба. Довелося витрачати валюту для його закупівлі за кордоном. Країна потрапила у залежність від імпорту хліба, з якої вже не могла вирватися.

У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М. Хрущова звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК і голови Ради Міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва.

Економічні реформи в 60-ті роки та причини їх згортання

Обраний у жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєв не сприйняв намагань Хрущова щодо реформування системи управління народним господарством.

Застій в розвитку СРСР і України спричинений:

1) посиленням адміністративно-командних важелів в економіці після десятиліття хрущовських реформ і неосталінізму в ідеології;

2) нездатністю нового керівництва відреагувати на виклик часу, коли світ вступив у нову фазу НТР;

3) надприбутками, що потекли до СРСР у вигляді «нафтодоларів» після підвищення цін на нафту у світі і дали йому змогу деякий час не тільки «латати дірки» у своїй економіці, а й змагатися з США у військовій промисловості та боротися за «третій світ».

70-ті роки ознаменувалися початком технологічного етапу НТР. Зокрема, в інтенсифікації сільськогосподарського виробництва провідна роль належала науці. Сільське господарство республіки спиралося на міцну наукову базу, яку становили 159 сільськогосподарських науково-дослідних установ. Працювало понад 8300 науковців.

Позитивних результатів було досягнуто в гірничорудній, вугільній, металургійній промисловості. Розвивалися машинобудівна, металообробна, електроенергетична, хімічна, нафтохімічна промисловість. Виникла нова галузь — мікробіологічна промисловість.

У республіці почалося виробництво потужних і досконалих тепловозів, тракторів, бурякозбиральних та кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.

Однак Україна, як і весь колишній СРСР, прокладала шлях до індустріалізації на основі «валової» економіки і тотального підкорення людини виробництву. Символами цього були економічно малорентабельні БАМ, «рукотворні» моря на Дніпрі, «найбільші в Європі» Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські Еовобудови, часто небезпечні для людини.

Скута командно-адміністративною системою економіка поступово втрачала чутливість до НТР. Розвиток промисловості відбувався екстенсивно, за надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної баз, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів, що призвело до сировинної та екологічної криз.

Політичні розрахунки центру взяли гору над економічними міркуваннями. Відбулася насильницька колонізація України, всіх союзних республік, яка суперечила їхньому конституційному становищу в СРСР. Вона поступово призводила до занепаду соціально-економічної і духовної сфер життя народів, наростання стагнаційних явищ.

Україна в економічній системі СРСР

Економіка України була тісно пов'язана з господарством усього Радянського Союзу. її населення становило майже 52 млн осіб — 19% від загальної кількості населення СРСР. На українську промисловість припадало 17% промислового виробництва СРСР і понад 23% його сільськогосподарської продукції.

Україна мала багаті природні ресурси, сильний сільськогосподарський і промисловий потенціал. Порівняно з рештою республік Радянського Союзу вона була орієнтована на сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз загалом. Промисловий потенціал України був дещо меншим від середнього показника по СРСР через дисбаланс між високоіндустріальними східними і південними областями та значно менше промислово розвинутими західними регіонами.

Водночас Україна була важливим індустріальним регіоном. Продукуючи до 40% усієї радянської сталі, 34% вугілля, 51% чавуну, вона за своїм валовим національним продуктом була на рівні Італії. У 1972 р. за обсягом промислового виробництва Україна перевищувала рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно, українська промисловість знала і піднесення, і спади. В період піднесення 50-х — початку 60-х років, коли темпи зростання становили 10% на рік, вона перевищувала загальносоюзні показники, проте в 70-х та 80-х роках, коли ці темпи знизилися до 2—3% на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середнього по СРСР. Великою мірою це сповільнення пов'язане з наявністю застарілих та неефективних металургійних заводів.

Уповільнення економічного розвитку України, як і СРСР загалом, більше ніж будь-коли загострило потребу капіталовкладень. У той час, коли Москва вкладала великі кошти в нові промислові проекти Сибіру, промисловість України лишалася занедбаною. За перебування на найвищому партійному посту в Україні П. Шелеста вітчизняні економісти особливо гучно протестували проти зменшення частки республіки у капіталовкладеннях.

Україна в системі світового господарства.

Серед союзних республік у зовнішньоторговельному обороті СРСР Україна посідала друге місце. Вона була значним постачальником на експорт машин і устаткування, засобів автоматизації, металургійної сировини, прокату чорних металів, сільськогосподарської продукції та інших виробів. За 1971—1982 pp. розширилася участь України у зовнішньоекономічних зв'язках із країнами світу. Продукцію України експортували у 25 європейських країн, 24 азіатські, 35 африканських і в країни американського континенту, в Австралію і Нову Зеландію. Найбільші обсяги її експортно-імпортних операцій припадали на тодішні соціалістичні країни.

Промислові підприємства і проектні установи України безпосередньо надавали технічну допомогу Індії, Єгипту (Асуанська гребля), Туреччині, Іраку, Алжиру, Сирії та ін.

На основі компенсаційних угод за сприяння іноземних фірм в Україні було споруджено кілька підприємств. Вона брала активну участь у різних програмах ООН у галузі підготовки національних кадрів. Деякі інститути АН УРСР стали координуючими щодо виконання комплексних науково-технічних програм у межах Ради Економічної Взаємодопомоги, яку утворювали колишні соціалістичні країни.

Посилення застійних тенденцій в соціально-економічному житті республіки

Екстенсивна спрямованість радянського виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. В Україні період «застою» характеризувався бурхливим зростанням видобувних галузей, розтринькуванням природних багатств, перетворенням багатьох місцевостей на зони екологічної небезпеки. Однобічна орієнтація промисловості на так звані базові галузі призвела до того, що територія республіки була забруднена відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж Радянський Союз загалом.

Зовнішня торгівля стала використовуватися як важіль для ліквідації бюджетного дефіциту і підтримання певного рівня постачання населенню товарів широкого вжитку. Десятки мільярдів «нафтодоларів», які СРСР заробив під час енергетичної кризи 70-х років, було використано не на технічне переобладнання галузей промисловості, а на масову закупівлю найдешевших товарів з метою перепродажу їх вже за значно вищими цінами на внутрішньому ринку.

Починаючи з 1923 p., коли було встановлено державну монополію на продаж спиртних напоїв (у 1914—1922 pp. торгівля горілкою була заборонена), ця стаття доходів стала відігравати істотну роль у бюджеті. Виходячи з фінансових міркувань, держава у 70-х роках особливо широко заохочувала продаж рентабельних міцних напоїв.

Негативний вплив на розвиток сільського господарства, як і промисловості, мало поширення військово-промислового комплексу на нові сфери тоталітарної економіки, що призводило до активного її виснаження. Розвиток науки і техніки. Цивільна авіація в Україні

У 50-ті роки в Україні активно розвивалася цивільна авіація. З 1956 р. на авіалініях України і Радянського Союзу з'явився новий літак ТУ-104, що стало початком нового етапу розвитку цивільної авіації (швидкість — 800 км/год, дальність польоту — 3100 км). З'явився новий літак О. Антонова АН-24.

Розвиток цивільної авіації в 60-х роках характеризувався освоєнням і широким впровадженням реактивної техніки, що дало змогу за першу половину 60-х років збільшити перевезення пасажирів у 6 разів, пошти — в 3—4 рази, вантажів — 2,5 раза. Нарощувалася організація технічного обслуговування і ремонту нової авіатехніки.

60—70-ті роки — період активного застосування авіації в народному господарстві України, яка освоїла весь комплекс сільськогосподарських робіт. Застосовувалася авіація при аерофотозйомці, в системі охорони здоров'я, гідрометеорології, в контролі й дослідженнях лісних ресурсів, запасів риби, перевезенні пошти та вантажів.

У 70-ті роки в Україні було побудовано та реконструйовано 18 злітно-посадочних смуг, зведено 24 нові аеровокзали.

На початку 80-х років цивільна авіація меншою мірою, ніж інші галузі народного господарства, відчула на собі кризові явища. Аерофлот працював більш-менш стабільно, хоча і не досяг особливого прогресу. Було відкрито 17 нових авіамаршрутів.

Біографія поетів, письменників, суспільних діячів 2.

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 08:47:51 GMT

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині селянина-коваля. Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас. Про себе завжди розповідав як про сина мужика.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867). 1875 року — закінчив Дрогобицьку гімназію (тепер педагогічний університет).

Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.

Восени 1875 — став студентом філософського факультету у Львівському університеті.

Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим організації гуртків у Львові, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.

Перший період творчості

Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора…» (1880 р.) та інші, а також повісті «Boa constrictor» (1881 р.), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882) та низка літературознавчих і публіцистичних статей.

У 1881 році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883—1885 рр.). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними діячами, серед інших з М. Лисенком і М. Старицьким, і в травні 1886 р. одружився з О. Хоружинською. На весіллі говорили, що цей шлюб — символ єдності Заходу і Сходу України. Та спокійне подружнє життя тривало недовго. У його житті з'являлися нові жінки: Ольга Рошкевич (перша наречена), Юзефа Дзвонковська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Ольга Білецька, Целіна Журовська. Сам Іван Якович визнавав: «Значний вплив на моє життя, а, значить, також на літературу мали зносини мої з жіноцтвом…».

Після невдачі з українським часописом Франко став співредактором польської газети «Kurier Lwowski». Період десятилітньої (1887—1897 рр.) праці в польській (також «Przyjaciel Ludu») і австрійській («Die Zeit») пресі Франко назвав «в наймах у сусідів».

Політична діяльність

1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримки М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 рр.). В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.).

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Останні роки життя

З 1908 р. стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія: «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин, за неповний рік до смерті Франко творить 232 поетичні переклади і переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. у Львові. Через два дні відбулося кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку поховали Івана Яковича в чужому склепі. Лише через 10 років останки Франка були перенесені в окрему могилу, відому своїм пам'ятником, на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

___________________________________________________________________________________________________________-

Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський (*5 вересня (17 вересня) 1864, Вінниця — †12 квітня (25 квітня) 1913) — український письменник, громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства тарасівців.

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.

Мабуть, не від добра Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875 — 1876), де він був дуже старанним учнем.

Потім — навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам'янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. 1881 родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886 року) помер батько. Відповідальність за досить велику родину (4 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886—1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

У 1892—1896 Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики Коцюбинського. Згодом (1898 року) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

В іншому аспекті розповідає про видатного чарівника українського слова Леонід Смілянський у повісті «Михайло Коцюбинський» (К.: Молодь, 1968.- 157 с.). Визначний письменник постає перед читачем в усій своїй духовній і творчій величі. Автору вдалося підкреслити незвичайний талант М. Коцюбинського, його людяність, інтелігентність, народність, безмежну закоханість у свій рідний край. У цій повісті, як будь-якому художньому творі, є місце домислу. З надією відпочити, покращити здоров'я М. Коцюбинський залишає Чернігів і оселяється у порожньому сільському будинку доброго знайомого, далеко від гамірних шляхів та трактів. Його оточує рідна багатобарвна природа, яку він так любив і так уміло відтворював майстерним письменницьким словом. Та спокій і відпочинок невдовзі були порушені приїздом Бориса Дмитровича Грінченка, фольклориста, етнографа, літератора. Було в житті таке, на чому схрещували мечі «ці знаменитості». Їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років. Не обійшлося без дискусії й цього разу. А в результаті — знову дало про себе знати хворе серце. Постійно відчував втому.

1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

Час відлічував останні дні полум'яного життя. У лікарні Коцюбинський дізнається про смерть найкращого друга, композитора М. В. Лисенка (про їхню дружбу докладно розповідає Н. Шурова у книжці «Я весь був, як пісня»). Звістка про те, що десь у селі від голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув талант, співець горя і селянських гірких сліз Архип Тесленко, мучиться хворобою Іван Франко, а у південних краях гине, не в силі перемогти недугу, трагічне серце мужньої Лесі Українки глибоко його вразила.

Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Творчість

Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця (бухгалтера цукрозаводу) з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий письменник.

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata Morgana» (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910 р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції (1905—1907).

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.

Оле́на Пчі́лка (псевдонім Ольги Петрівни Косач; *17 липня 1849, Гадяч — †4 жовтня 1930) — українська письменниця, драматург, публіцистка, громадська і культурна діячка, перекладачка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925)[1]; мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова.

Народилася 5 (17 липня) 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».

Влітку 1868 року разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський), де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів.

Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок».

Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки.

У 1890-х роках жила в Києві, у 1906—1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908—1914). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу.

У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року.

Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком і донькою.

Твори: «Товаришки» (1887), «Світло добра і любови» (1888), «Соловйовий спів» (1889), «За правдою» (1889), «Артишоки» (1907), «Півтора оселедця» (1908), п'єса «Сужена не огужена» (1881), п'єса «Світова річ» (1908) та ін.

П. належить поважне місце в укр. дитячій літературі. Крім численних поезій, казок, оп., П, написала для дітей багато п'єс:

«Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Казка Зеленого гаю», «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920), «Киселик», «Скарб»

Грінченко Борис Дмитрович (27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Виступав за захист української мови. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».

Народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область). Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб. Якийсь час працюючи у казематі, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р.(за винятком 1886—1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

В 1891 (за н. даними — 1892) Грінченко спільно з Іваном Липою, Миколою Міхновським, Юрієм Міхновським, Віталієм Боровиом, Миколою Вороним, Олександром Черняхівським заснував Братство Тарасівців. В 1884—1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І. Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії.

Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну-Радикальну Партію. За дорученням київської Громади редагував «Словар української мови» (т.т. 1-4, 1907-09), з 1906 — співробітник газети «Громадська Думка» та редактор журналу «Нова Громада». В 1906-09 очолював київську «Просвіту».

Меморіальна дошка Борису Грінченку на будівлі Чернігівської обласної державної адміністрації (2011 р.)

Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892-93).

Помер 6 травня 1910 року у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі,біля дочки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.

Творчість Бориса Грінченка

Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття. Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».

Одним з найяскравіших творів Б. Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збіраються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення відношення української псевдоінтелігенції до України.

Бібліографічна діяльність

Б. Д. Грінченко належав до активних дописувачів критико-бібліографічного відділу журналу «Зоря». Свої зведені праці з поточної бібліогріфії він публікував під назвою «Новості української літератури» і «Нові українські книжки» під псевдонімами В. Чайненко і В. Вільхівський. Це були інформаційно-бібліографічні повідомлення з побіжними оцінками видань або збірнки рецензій. Такий зведений матеріал бібліограф подав за 1886 та 1889 рр. У 90-і рр. він вміщував в «Зорі» окремі рецензії, іноді оцінював і львівські книжки. Грінченко вимагав від редакції «Зорі» систематичної роботи в ділянці поточної бібліографічної інформації, вказував на недостатнє рецензування продекції галецьких друкарень, пропуски окремих творів, висловлювався за публікацію оглядів щомісячних періодичних видань. Особливою увагою Грінченка користувалася література для народного читання. Він писвятив їй спеціальну статтю «Популярні книжки», нерідко робив відгука на новинки цієї літератури.

Біографія поетів, письменників, суспільних діячів 1.

S1lenT — Thu, 06 Oct 2011 08:47:35 GMT

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.Зміст [сховати]

Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Студіював в Києво-Могилянській академії, і її бібліотека стала для нього джерелом знань. У студіях був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головно латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки вернувся він в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Про стиль його життя з харківського періоду пише перший біограф Ковалинський: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із властями, Григорій Сковорода вибрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і

Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував: „Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов'язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».

Смерть

Пам'ятник Г. Сковороді в Харкові (фото Ю. Щербініна)

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочевського району Харківської області.

Його могила знаходиться зараз у селі Сковородинівка (ран. Пан-Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського).

Друковані твори

Твори Сковороди за життя були друковані сотнями, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Царство наше всередині нас, — повчав Сковорода, — і «Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.» «Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.» «Святість життя полягає в робленні добра людям»."

Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв'язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов'язок) з общею (загальною)».

Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов'язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «…те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.

Вплив Сковороди на сучасників

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов, „досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400.000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка"… (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).

_____________________________________________________________________________________________________________

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р, *9 березня 1814 — †10 березня 1861) — український поет, письменник, художник, графік, громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, з точки зору багатьох українців — духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.

Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.

Дитинство і молодість

Народився 25 лютого (9 березня) 1814 року у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Звенигородського району Черкаської області) в закріпаченій селянській родині козацького походження. Згідно з родинними переказами його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь у визвольних війнах і повстаннях, які відбувалися на Україні XVII—XVIII ст. Ці повстання були жорстоко придушені і нормальне суспільне життя у регіоні Черкащини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини на тривалі роки було порушене. Основна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла. Саме такі нелюдські умови стають середовищем для формування сильних і непересічних особистостей, що присвячують життя боротьбі за кращу долю свого народу. Одним з таких людей для українського народу у той важкий час без сумніву став Тарас Шевченко.

Рано втративши матір, а потім і батька, він з дитинства зазнав багато горя і знущань. Працюючи і навчаючись у дяків, Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури, а, відчуваючи великий потяг до малювання, уже тоді пробував навчатися у маляра. Коли Тарасові минуло 14 років, його зробили дворовим слугою поміщика П. Енгельгардта в маєтку Вільшані.

Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка, а щоб мати дворового маляра, віддав його в науку на 4 роки до живописця В. Ширяєва. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші. Улітку 1836 він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Є. Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим. Навесні 1838 вони разом із К. Брюлловим та В. Жуковським викупили молодого поета з кріпацтва. Перед Шевченком відчинилися двері в широкий світ науки й мистецтва. Він скоро став студентом Академії мистецтв, а вже там - улюбленим учнем Брюллова. Бувши вже неабияким портретистом, він опанував також мистецтво гравюри й виявив нові видатні здібності як графік та ілюстратор.

Воднораз Шевченко наполегливо працював над поповненням своєї освіти, жадібно читав твори класиків світової літератури й захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському». Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ в альманасі Гребінки «Ластівка» (1841). Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар». До неї ввійшли 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844). Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою». Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів українського живопису.

Арешт і заслання

Напровесні 1846 року Шевченко прибув до Києва, оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото» і в квітні того ж року пристав до Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. Не без впливу Шевченка укладено статут та інші програмові документи кирило-мефодіївців. 27 листопада 1846 р. Тарас Шевченко подає заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті, на яку його затвердили 21 лютого 1847 р. У березні 1847, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847, відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі так званого Третього відділу. Під час допитів поет виявив неабияку мужність і незалежність: він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з братчиків. Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». Серед в'язничних мурів, чекаючи кари, Шевченко зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші «Мені однаково».

Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали в солдати до Оренбурга. На вироку Микола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й легенди та малював сценки з їхнього побуту.

Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці — це найважчі часи в його житті. Та — незважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фізичне виснаження — Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність. Лише під час так званої Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав біля 100 малюнків аквареллю й олівцем (зокрема «Вид на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й 2 барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» і «Йоан Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою та багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Тільки через 2 роки після смерті Миколи клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання у 1857 р. Довідавшись про звільнення, Шевченко цілком наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 до 13 липня 1858) — цінне джерело до біографії Шевченка, яке свідчить про високий рівень культури мислителя. У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку, бо виїзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Аналіз творчості

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ, особливо жителів Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність.

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Поет і на засланні продовжував таврувати в своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є 2 редакції твору: 1848 і 1858). У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.

____________________________________________________________________________________________________________

Марко́ Вовчо́к (справжнє ім'я: Марія Олександрівна Вілінська, за першим чоловіком — Маркович, за другим чоловіком — Лобач-Жученко; * 22 грудня 1833, маєток Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії — † 10 серпня 1907, Нальчик) — українська письменниця. Троюрідна сестра російського літературного критика Д. І. Писарєва.

Була знайома з Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Костомаровим, І. Тургенєвим, Жулем Верном. Її твори мали антикріпосницьке спрямування. Також описувала історичне минуле України.

Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 10 (22) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові (1845 р.).

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Маркевичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці Василь Білозерський, Микола Костомаров, а також Пантелеймон Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жулем Верном.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями «Отечественных записок» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

Збірка перших творів Марко Вовчок, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из народного русского быта», 1859), повість «Інститутка», що її письменниця почала 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», "Козачка, «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках «Народних оповідань», а також у «Рассказах из народного русского быта», «Інститутці».

У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п'ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»).

Історичні повісті та оповідання для дітей «Кармелюк», «Невільничка», «Маруся» ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість «Маруся», наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка «Кармелюк» написана в 1862 — 1863 рр.

У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою — «Надежда», «Маша», «Катерина», «Саша», «Купеческая дочка», «Игрушечка», які ввійшли до збірки «Рассказы из народного русского быта». У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей («Червонный король» (1860), «Тюлевая баба» (1861), «Жили да были три сестры» (пізніша назва — «Три сестры», 1861), «Глухой городок» (1862), «Живая душа» (1868), «Записки причетника» (1869 — 1870), «Теплое гнездышко» (1873), «В глуши» (1875), «Отдых в деревне» (1876 — 1899)).

Леонід Іванович Глібов (*5 березня 1827, с. Веселий Поділ Хорольський повіт — †10 листопада 1893, Чернігів) — український письменник, поет, байкар, видавець, громадський діяч.

Народився у селі Веселий Поділ Хорольського повіту. Його батько, Іван Назарович Глібов, був управителем кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянки. Дитинство провів у селі Горби Кременчуцького повіту, куди з Веселого Подолу перейшов на роботу його батько, забравши з собою сім`ю.

Початкову освіту він здобув дома за допомогою матері, а 1840 року вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847). До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости».

Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858 р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім'ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861 р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». Два роки поет живе у Ніжині, а 1865 р. повертається у Чернігів і деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867 р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-„метелики", друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.

Помер Л. Глібов 10 листопада 1893 р. в Чернігові, де його й поховано на території монастиря Святої Трійці (вул. Толстого, Болдина гора) .

ТворчістьШироке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р., але майже весь тираж її був знищений у зв'язку з валуєвським циркуляром. У 1872 р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882 р. — третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони.

Твори: Ведмідь-пасічник, Вовк та ягня, Журба, Жаба й Віл, Зозуля і півень, Квіти, Лисиця-жалібниця, Мальований стовп, Мірошник.

______________________________________________________________________________________________________________

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; *13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинський[3] — †19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із І. Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона, на щастя, переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.

Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям — Мишелося) вчилися у приватних учителів. Рано (у 4 роки) навчилася читати[4]. У січні 1876 року О. П. Косач з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з М. П. Драгомановим перед його вимушеною еміграцією.

Літом 1880 р. Олександра Антонівна Косач-Шимановська, тітка Лесі, з двома синами переїздить до Луцька, мешкає в родині Косачів. Причиною переїзду став арешт і заслання до Сибіру її чоловіка Бориса Шимановського. «Тітка Саша» – перша Лесина вчителька музики. До неї Леся зберігала все життя почуття великої вдячності.

6 (18) січня Леся дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.

Цього ж року О. П. Косач повезла Михайла, Лесю, Ольгу до Києва для навчання під керівництвом приватних вчителів. Михайло й Леся почали вчитись за програмою чоловічої гімназії, там Леся бере уроки гри на фортепіано у дружини М. Лисенка – Ольги Олександрівни О’Коннор.

Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх ц часописі "Зоря" . Саме цього року з'явився псевдонім "Леся Українка"

Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Основний зарис соціально-політичний світогляду Л. Косач сформувався після цілорічного (1894—95) її перебування у М. Драгоманова в Софії і трагічної подією, якою була для неї смерть вуйка.

7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві[14]. 21 серпня вони разом вирушають до Криму, де К. Квітка одержав посаду в суді[15].

У цей час багато працює на літературній ниві. 5 травня 1907 було завершено драматичку поему «Айша та Мохаммед», 18 травня остаточно завершила поему «Кассандра», роботу над якою розпочала ще у 1903. 12 травня надіслала до альманаху «З неволі» (Вологда) драматичну поему «На руїнах». Видання признавалось для допомоги політичним засланцям[16] У вересні було написано поезію «За горою блискавиці», продовжено роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла»[17].

Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.

Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам'ятник — бронза, граніт; скульптор Г. Л. Петрашевич; встановлений у 1939 році)[18].

Поетична творчість

Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш «Надія»). Леся написала цей перший у своєму житті вірш під впливом звістки про долю своєї тітки Олени Антонівни Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі. який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій. Вперше надруковані — вірші «Конвалія» і «Сафо» — який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій 1884 у львівському журналі «Зоря». 1885 у Львові вийшла збірка її перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом).

Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-их pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». 1892 у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з'явилася у Львові (1893, друге видання в Києві 1904), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) — в Чернівцях.

Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких половина за її життя не була надрукована.

В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах її помітні впливи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Генріха Гейне, але й у них видно виразні впливи Ольги Петрівни і Михайла Драгоманова (псевдонім — Українець)на вибір її мотивів.

А вже поезію «Contra spem spero» (1890) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїна. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить різноманітних барв: від нескорення традиційному розумінню імперії по індивідуальний вибір modus vivendi, що означає відкриття істини і служіння їй. Зрада на будь-якій площині утотожнюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги і прихованого тріумфу, пов'язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня — лицар, який співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» — це містичні дифірамби на честь божественної коханки.

Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проектованих на актуальні проблеми вільної людини в світі зневолених(«Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).

Значення творчості

Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий вірш тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19 — 20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Її твори видавалися багато разів. Науково об'єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923 — 25 і в 12 тт. 1927 — 30) з фаховими передмовами М.Зерова, Б.Якубського, М.Драй-Хмари, П.Руліна, Є.Ненадкевича, О.Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951 — 56), у 10 тт. (1963 — 65) і в 12 тт. (1975 — 79). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).

Прозова творчість

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки.