Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями. Історично так склалось, що м. Київ розвивався за радіально-концентричним принципом забудови територій. Це було зумовлено особливостями світосприйняття та вірувань людей, рельєфом території, способом виробництва матеріальних і духовних благ, демографічною ситуацією та іншими факторами. Місто концентрувалось навколо історичного ядра з чітко вираженими функціонально-стилістичними особливостями. Приєднані згодом до історичного центру м. Києва райони відрізнялись за планувальною структурою, але об'єднувались у просторово-часовій та адміністративно-територіальній організації міського утворення.

Невирішені раніше частини загальної проблеми, яким присвячується стаття. Проблеми хаотичної забудови, знищення зелених насаджень, погіршення естетики міського середовища породжуються конфліктом інтересів, а також ціннісними орієнтирами бізнесу, влади та суспільства. Відсутність соціокультурного базису при розробці містобудівної документації м. Києва призводить до невідповідності планування, управління, менеджменту об'єктивним процесам розвитку територіально-просторової системи міста.

Формулювання мети (постановка завдання). Мета статті – проаналізувати основні цикли еволюційного розвитку просторово-часової та адміністративно-терито-ріальної системи організації м. Києва з огляду на епохальні цикли модерну та пост-модерну. Завдання статті – запропонувати нові підходи до адміністративно-територіального зонування міського середовища, створення сприятливих умов для подальшого розвитку столиці України.

Виклад основного матеріалу. В історичному аспекті можна виділити кілька етапів формування сучасної планувальної структури м. Києва, кожен з яких характе-ризується ускладненням її форми, виникненням нових напрямів при послідовному розширенні території міста та зростанні чисельності населення. На наш погляд, "будівельні буми”, що періодично відбувались у м. Києві, є прямим результатом зміни соцієтальних циклів, під час яких у свідомості людей виникали нові архетипи, закріплюючись зовні у вигляді нових архітектурних форм та стилів, а також прин-ципів планування розвитку території міста.

Як зазначає Г.Ю.Івакін, питання історичного розвитку картографії середньо-вічного м. Києва доцільно розглядати за окремими районами [7, с. 17].

Як слушно вважають С.П.Бірюк та Ю.Ф.Дехтяренко, територіально м. Київ до XVIII ст. складався практично з трьох частин, відокремлених одна від одної: Старого Києва, Подолу і Печерська, в яких можна виділити окремі архітектурно-будівельні комплекси [4, с. 8; 5, с. 86].

Верхній Київ (літописну Гору) утворювали історичні частини Києва, які в літературі дістали умовні назви "місто Володимира”, "місто Ярослава” та "місто Ізяслава-Святополка” [5]. Ця територія за часів Ярослава Мудрого була обнесена валами і сформувалась як історичний центр (ядро) міста.

Слід зазначити, що Київська Русь, перейнявши православну форму християнства у Візантії, може слугувати типовим прикладом локальної православно-слов'янської цивілізації, яка, на думку С.Хантінгтона, не бачила необхідності в індивідуалізмі та відокремленні церкви від держави [2]. Це знайшло відображення і в архітектурі, зокрема в забороні будівництва будь-яких споруд (навіть князівських палаців) вище за церковні куполи та дзвіниці [7].

З плином часу резиденцію православних патріархів було перенесено з м. Києва до м. Москви. Незважаючи на це, колективне несвідоме православних продовжувало вважати саме Київ із його церквами культурним та духовним центром Русі. Жителі 3 м. Києва передусім відбудовували саме церкви, а біля церков та соборів вирувало життя міста. Саме від соборів починалися вулиці давнього Києва [8].

У XVIII ст. відбувалась подальша розбудова окремих частин м. Києва: Подолу, Верхнього міста і Печерська з його оборонними комплексами фортеці та найзнач-нішими силуетними домінантами у вигляді соборів і дзвіниць, споруджених Й.Ше-делем, С.Ковніром, А.Квасовим, І.Григоровичем-Барським та іншими, які утвердили найтісніший органічний зв’язок між природним ландшафтом і забудовою, створивши його чудову панораму з боку Дніпра [7, с. 9–10]. Отже, м. Київ і надалі залишається релігійним центром, духовним осередком.

У м. Києві у XVIII ст. підвищуються темпи забудови Києва, особливо це стосується Печерська. Виникають нові форми міських поселень, які властиві вже середньовічному європейському місту, причому місту магдебурзького права – із замками та фортецями, із раціональним плануванням території. З огляду на це в 1784-1786 рр. була зроблена перша спроба підготовки проекту генеральної реконструкції м. Києва, яка, однак, була не зовсім вдалою.

Індустріальний розвиток, будівництво залізниць та скасування кріпосного права сприяли активній урбанізації у м. Києві. За 1861–1900 рр. населення міста зросло з 65 тис. до 260 тис. осіб, тобто в чотири рази. При цьому площа території збільшилась з 45,5 до 48,6 км, тобто лише на 7%. Щільність заселення території становила 5,34 тис. осіб на 1 км2. Ця ситуація вплинула на виникнення соціально-економічних передумов трансформації суспільства в кінці XIX ст. [11, с. 31].

Розвиток капіталізму в Росії справив суттєвий вплив на територіально-просторовий розвиток м. Києва. Межі міста розширюються до 123 км2, але приплив населення в місто тільки збільшується, його чисельність досягає у 1914 р. 626,3 тис. осіб. У плануванні вулиць м. Києва та його архітектурі це виявляється у зміні пріоритетів у будівництві, нових архітектурних спорудах. Як зазначає К.О.Третяк, банки, біржі, крамниці, готелі та інші комерційні установи стають типовими будівлями нової капіталістичної архітектури міста. Подібні будівлі – вже не просто вкраплення у міській забудові, вони якісно виділяються і стають помітними. У кінці XIX ст. почали з’являтися перші багатоповерхові багатоквартирні будинки, які здавалися у найом і приносили прибуток власнику будівлі. Цей тип споруд і став основним елементом у забудові вулиць міста [10, с. 10]. Водночас культове будівництво було невід’ємною частиною архітектури м. Києва кінця XIX ст. Воно вже не відігравало вирішальної ролі у забудові центральних вулиць міста, але як своєрідна складова входило до процесу формоутворення міста [10, с. 20].

Згідно з новими тенденціями центральні вулиці міста, де земля коштувала дорого, забудовувалися багатоповерховими спорудами, а райони, віддалені від центру, – як правило, меншими. Ціна за землю і визначала розміри новобудови. Так, у 1911 р. найдорожча земля у м. Києві була на вул. Хрещатик, на відрізку від Міської думи до вул. Фундуклеївської (від 500 до 800 крб за 1 саж.2), а найдешевші ділянки (від 5 крб за 1 саж.2) розміщувалися в районі Плаского (частина сучасних районів м. Києва Подолу та Оболонь). За розмірами забудованої території Київ поступався лише Москві та Петербургу [8, с. 13–14].

Слід зазначити, що архітектура м. Києва кінця XIX ст. повною мірою відпо-відала загальноєвропейським вимогам щодо стилістики. Найпопулярнішим на той час стилем був неоренесанс з характерними рисами віденської та французької шкіл. Великої популярності серед архітекторів набули поєднання і змішування нео-ренесансних форм з необароковими. Такий стиль почали називати просто київським ренесансом. У цьому архітектурному стилі було зведено більшість київських прибуткових будинків та готелів [8]. На наш погляд, це ознаменувало видозміну архетипу "Київ – місто куполів”, враховуючи історичну схильність киян до барокових форм.

У XX ст. форми декору стають дедалі більш монументальними. Цим реалі-зуються в архітектурі ідеї модерну щодо всесвітньої єдності всіх держав у майбут-ньому. Така тенденція найвиразніше проявилася в архітектурі радянської доби, яка, по суті, була епохою "архетипу чистих форм” – стилю "конструктивізм”, що базу-валась на положеннях мистецтва кубізму.

Інволюція, що панувала в СРСР, знайшла відображення в плануванні та архі-тектурі міста, схильності до найпростіших архітектурних форм та домінуванні функції над естетикою. Переважання суспільного над індивідуальним призвело до уніфікації та повторюваності архітектурних об’єктів, втрати різноманітності стилю.

У 1923 р. у зв’язку з реалізацією Плану ГОЕЛРО з електрифікації та інду-стріалізації країни площа м. Києва зростає майже в 10 разів і досягає 440 км2. Близько половини цієї території планують відвести під будівництво промислових комплексів. Чисельність населення при цьому суттєво менша, ніж до революції, і становить 413 тис. осіб. Щільність заселення території становить близько 1 тис. осіб на 1 км2, що в п’ять разів менше, ніж у 1914 р.

Після надання м. Києву у 1934 р. столичних функцій почалась нова хвиля бу-дівництва та розширення столичних територій у південному і східному напрямках відповідно до основної ідеї територіального розвитку міста і генерального плану 1937 р. Проектні пропозиції цього плану вперше передбачали перехід забудованих територій міста на лівий берег Дніпра з приєднанням населених пунктів як районів міста [4, с. 96-97]. Відбувається різка зміна архетипу планування території, а саме – територія лівобережжя, яка завжди ототожнювалась з іншою "губернією”, стає ментально і психологічно частиною м. Києва.

У 1940 р. чисельність населення м. Києва становила 930 тис. осіб, а площа те-риторії – 680 км2. Від початку століття (епохи модерну) протягом 35 років населення збільшилось в 3,5 раза, а площа території – більш ніж у 10 разів, тобто на зламі епох (еволюційних циклів) спостерігаються тотальні зміни в архетипі територіального розвитку на фоні демографічного вибуху.

Епоху виникнення постіндустріальної цивілізації, пов’язану з бурхливим роз-витком інформаційних технологій, генної інженерії, соціальні філософи назвали "постмодерном”, який у кінці 70-х рр. XX ст. прийшов на зміну модерну. За визна-ченням З.Бжезинського, у світі формуються нові центри сили [2, с. 145].

У цей час Україна, як і інші республіки СРСР, що приймали Олімпіаду 1980 р., отримала можливість реконструкції соціально-транспортної інфраструктури та будівництва за новими технологіями. В соціокультурному плані відбулось проникнення західних моделей просторово-часової та адміністративно-територіальної організації міських утворень, зокрема концепції урбанізованих територій та інформаційно-математичних моделей планування простору.

М. Київ (як головне місто південно-західного промислового району) опинилось у центрі передових технологій. Столиця України вступила в коеволюційний період епохального циклу, який характеризувався превалюванням розвитку суб’єкта "Я” над "Ми”. Вказаний період характеризувався дезінтеграцією соціальної структури, яку не подолано й досі [1, с. 65, 104]. Одночасно зі зміною влади та способу мислення змінюються управлінські підходи до містобудування та його принципи. На цьому етапі не спостерігаються значне розширення території та різкі стрибки чисельності населення міста. Місто розвивається плавно і пропорційно. За 1975–2000 рр. його населення збільшилось з 2013 тис. до 2600 тис. осіб, а територія – відповідно з 780 до 834 км2 [11].

На початку нового тисячоліття подолання інерції радянських принципів управління в економіці та соціокультурній сфері сприяло впровадженню глобалізаційного високотехнологічного інформатизованого способу побудови життєвого простору. Оскільки "родовими рисами” постмодернізму є агностицизм, прагматизм, еклектизм, анархічний демократизм, зароджується архетип "хай-тек”. Цей стиль зародився під час забудови нью-йоркського Манхеттену. Скляні башти бізнес-центрів, банків, офісів транснаціональних корпорацій, схожі за планувальною структурою та стилістичними закономірностями, уособлюють глобалістичний підхід у містобудуванні.

У забудовників знову з’являється інтерес до будівництва комерційної нерухо-мості на центральних вулицях міста. Тож не дивно, що розробка у 1999–2001 рр. "першого нерадянського” Генерального плану розвитку міста на період до 2020 р. була орієнтована на комерційно-приватне будівництво. Почався так званий "будіве-льний бум”. Превалювання біологічного над соціальним, властиве постмодерну, проявилося в архітектурі та плануванні м. Києва забудовою центру міста багатоповерховими спорудами "для блага” замовників і нехтуванням архітектурними та історичними пріоритетами [5, с. 30]. Однак тут викликає подив стилістика архітек-турних багатоповерхових об’єктів, що збудовані в центрі міста, які майже всі завер-шуються баштами, пірамідками та іншими куполоподібними елементами. Крім того, відбувається повернення до планувального "житлового кварталу” – порцели.

Сьогодні за демографічними показниками населення, яке працює в межах міста, можна прогнозувати наближення чергового еволюційного сплеску. Глобалізація та урбанізація спричинили різкі зміни в соціокультурній системі міста, що призвело до зміни архетипу територій. Щільність розселення на сьогодні в середньому становить 3,34 тис. осіб на 1 км2 території. Проте спостерігається тенденція до денної міграції трудового населення, що в кілька разів збільшує ці показники для деяких районів міста.

На сучасному етапі розвитку локальних цивілізацій адміністративна і дос-лідницька функції міського управління процесами розселення та забудови базуються на теоріях структурування міського простору [12].

Тема розподілу простору міста на відмежовані зони – одна з найбільш попу-лярних у міській соціології. Існує кілька основних схем (теорій) такого розподілу. Перша – теорія концентричних зон Е.Бьорджеса (А. Burgess,1925). Він виявив тен-денцію, властиву, на його думку, більшості міст, щодо розподілу їх на певні "зони”, населені представниками одного соціального класу.

Центром міста в його теорії постає центральний діловий район, оточений внутрішнім містом, яке забудоване заводськими корпусами мануфактурного вироб-ництва і житлом робітничого класу, а далі розміщені зона резиденцій вищого класу, забудована спорудами відповідного типу, і приміська зона, населена людьми, які приїжджають на роботу з інших міст.

Друга – секторальна теорія X.Хойта (Н.Hoyt) – розроблена у США на замов-лення Федеральної Житлової адміністрації під час Великої депресії 30-х рр. XX ст. Учений виявив, що міста більшою мірою розвиваються уздовж річок, залізниць і транспортних шляхів, ніж навколо центрального ділового району, і визначив, що найвища рентна вартість житла існувала не в якійсь зоні, а в одному із секторів міста. Третя – поліцентрична теорія К.Харріса (С.Harris) та Е.Ульмана (Е.Ullman, 1945) – характеризується тим, що її автори взагалі відкидають поняття єдиного центру міста і вказують на наявність множинних центрів у кожному місті. Так, на їхню думку, можуть існувати фінансові, урядові, університетські центри міста [12, с. 34].

На сьогодні жодна з теорій не може бути використана в незмінному вигляді, але для подальшого розвитку м. Києва необхідно визначитись щодо принципової просторово-територіальної моделі управління регіональною містобудівною системою. Розвиток такої управлінської сфери, як стратегічне планування з використанням передових технологій управління якістю, процесами та ресурсами на підставі СВОТ-аналізу дасть змогу скоригувати негативні процеси ринкових трансформацій на основі впровадження політики сталого розвитку міст.

На противагу цьому у 2000–2004 рр. було запроваджене клиноподібне райо-нування м. Києва та скасовано центральний район в столиці. У керівництва міста є для цього начебто раціональні підстави: майже кожен район м. Києва має пред-ставництво в адміністративному центрі, влада зосереджується у конкретному місці. Проте в результаті цього історичні пам’ятки замість того, щоб утворювати єдиний адміністративно-територіальний район, бути об’єктом археологічних та культурних досліджень, історичними туристичними осередками, розподіляються між новоство-реними районами, адміністрація яких нищить унікальні історичні комплекси для забудови вивільненої території новими архітектурними домінантами [5; 6].

Крім того, прагнення зосередити владу в одному місці, немовби "освяченому” традиціями владарювання, властиві психології людей в "непевні” часи, в епоху, коли коеволюційне превалювання індивідуального над колективним кидає виклик владі, яка завжди прагне орієнтуватися на суспільство в цілому, а не на конкретних індивідів. Етап еволюції, який настає за коеволюційним, характеризується розвитком загальносистемних процесів, розгортанням соціальних процесів у просторі за так званою стабільністю змін, коли суспільство набуває нових соціальних рис та атрибутів [1, с. 48].

Саме з цього слід виходити, складаючи плани районування м. Києва. Межі різних історичних районів м. Києва відрізняються від сьогоднішніх адміністративно-територіальних меж і формуються за територіальними ознаками розвитку території. Крім того, кожному історично сформованому району притаманний свій архетип, що має зовнішній візуальний прояв в об’єктах архітектури та геральдичних зображеннях.

Оптимізація управлінських процесів міського розвитку має починатись з просторового та адміністративного районування з урахуванням історично обумов-лених критеріїв розподілу територій для збереження того образу м. Києва, того спадку, який залишили нам предки.

Сьогодні однією з найболючіших проблем розвитку міста є незбалансоване співвідношення капіталовкладень в охорону, захист, реконструкцію історичного Києва (об’єктів архітектурно-історичної спадщини) і нове будівництво. Глобалізацінні процеси "осучаснюють” місто під тиском нових бізнес-структур, вітчизняних та зарубіжних інвесторів, недалекоглядних корисливих політиків та хаотичності ринкових відносин трансформаційного розвитку. До того ж деякі вчені у своїх працях обґрунтовують історичну необхідність цього процесу.

Наприклад, А.Б.Бєломєсяцев пише: "...Центр історичного міста може бути заповідником de facto, а не de jure, лише в одному випадку: якщо це мертве місто... Функції живого мегаполісу, яким є м. Київ, несумісні зі статусом заповідника, головна функція якого – зберігати все, як є, не дозволяючи змін, навіть на краще”  На нашу думку, тут ототожнюється поняття "заповідника” та "охоронюваної території”, де можуть проживати люди, вестися туристична та навіть господарська діяльність, і на нормальне функціонування міста накладаються лише деякі об-меження. Крім того, автор плутає поняття "історичного центру” та "ділового”, "ад-міністративного центру” міста, хоча в багатьох містах Європи ці поняття давно розмежовані й органи влади розміщуються у новітніх районах, де заплановано великі транспортні розв’язки, багато надземних та підземних паркінгів, готелів та ін. Історичний же центр міста залишається археологам і туристам. Це є прикладом еволюційного типу мислення, який у наш час ще не знайшов відображення в діях київської влади.

У м. Києві історичний центр намагаються "підігнати” під потреби бізнесу та адміністративної влади. Зрозуміло, що й вулиці старого міста, і будинки, яким вже понад 100 років, не мають змоги забезпечити сучасну ділову активність мегаполісу. Наслідком цього є поява багатьох новобудов, які зведено подекуди навіть всупереч вимогам ЮНЕСКО, а також багатокілометрових автотранспортних заторів на істо-ричних вулицях. Міська влада до вирішення проблеми підходить із хибних позицій, руйнуючи історичні пам’ятки замість того, щоб перенести центри ділової активності туди, де є можливим здійснення успішної бізнес-діяльності без завдання шкоди історичній забудові.

Вищенаведене ще раз свідчить про необхідність повернення місту історичного районування, яке дасть змогу зберегти сучасну забудову м. Києва у цілісних районних комплексах. Хибним, на нашу думку, є також твердження А.Б.Бєломєсяцева про те, що "...сучасне місто, в тому числі і Київ, є соціально-економічним явищем, що пород-жує архітектурно-містобудівні форми, які volens nolens протистоять архітектурно-містобудівній спадщині” [3, с. 10]. Новобудови на Позняках, біля мосту Патона тощо мають свій архітектурний стиль, оригінальні "містобудівні форми”, проте зовсім "не протистоять архітектурно-містобудівній спадщині”.

Кожен епохальний цикл залишає свої зовнішні прояви в архітектурі міста, відповідаючи на певні виклики часу та обслуговуючи ті чи інші соціокультурні потреби. Руйнування цих архетипів призводить до деградації міста і, зрештою, до втрати ним історичної унікальності та занепаду. Разом із занепадом міста збіднюється духовність осіб, які мешкають у ньому. Раціональний тип мислення підміняється псевдораціоналізацією.

Доведено, що наявність однотипних будинків переважно одного кольору – так званих "кам’яних джунглів” – дуже негативно впливає на людську психіку, призводячи до зростання рівня алкоголізму, наркоманії, злочинності, збільшення кількості душевних хвороб та навіть до самогубств. Це стосується й нищення не-повторних пам’яток історії та архітектури. І жодні вимоги, які нібито висувають до містобудування сучасний рівень життя й суцільна глобалізація, не повинні призво-дити до таких наслідків.

Висновки з дослідження. Соціально-економічний розвиток країни, трансформація ціннісних орієнтирів суспільства, упровадження інформаційних тех-нологій у виробництво, зміна концепції безпеки вимагають нових підходів до форму-вання планувальної структури м. Києва. З метою збереження унікальності м. Києва пропонується відновлення історичного районування із створенням центрів зростання на місці головних транспортно-комунікаційних вузлів та збереженням (стилів забудови) певних територій. Управління районами в цьому разі слід здійснювати за принципом адміністративного поділу території на зони (округи) за містобудівними ознаками наближеності до історичного ядра.

Для успішного виконання владою столичних функцій та підвищення ефек-тивності співпраці всіх гілок влади доцільно перенести адміністративний та бізнес-центри м. Києва з історичної частини до районів Нижньої Телички і Рибальського півострова. Ці території при зміні функції промислових зон матимуть потенціал для влаштування відповідної інфраструктури. Історичні райони в цьому разі відіг-раватимуть роль "музеїв під відкритим небом” та "музеїв забудови” із можливістю проживання в них людей та ведення окремих видів господарської діяльності, яка поєднується з можливістю збереження архітектурних та історичних пам’яток.

Програмою соціально-економічного розвитку столиці на середньострокову перспективу необхідно передбачити збільшення капіталовкладень в охорону, захист, реконструкцію історичного середовища м. Києва (об’єктів архітектурно-історичної спадщини) за рахунок відрахувань коштів з туристичної діяльності та проведення Євро-2012.

Перспективи подальших розвідок. У подальших дослідженнях слід приділити велику увагу законодавчому забезпеченню районування м. Києва відповідно до історичного значення його територій. Крім того, вирішення проблеми перенесення адміністративного та бізнес-центрів м. Києва до новозбудованих районів вимагає відповідних досліджень з боку як сучасних архітекторів, так і науковців-соціологів, управлінців тощо. Зазначимо, що соцієтальні цикли впливають на формування архітектурних рішень та спрямовують людську думку в певному руслі.