Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині селянина-коваля. Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас. Про себе завжди розповідав як про сина мужика.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867). 1875 року — закінчив Дрогобицьку гімназію (тепер педагогічний університет).

Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.

Восени 1875 — став студентом філософського факультету у Львівському університеті.

Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим організації гуртків у Львові, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.

Перший період творчості

Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора…» (1880 р.) та інші, а також повісті «Boa constrictor» (1881 р.), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882) та низка літературознавчих і публіцистичних статей.

У 1881  році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883—1885 рр.). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними діячами, серед інших з М. Лисенком і М. Старицьким, і в травні 1886 р. одружився з О. Хоружинською. На весіллі говорили, що цей шлюб — символ єдності Заходу і Сходу України. Та спокійне подружнє життя тривало недовго. У його житті з'являлися нові жінки: Ольга Рошкевич (перша наречена), Юзефа Дзвонковська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Ольга Білецька, Целіна Журовська. Сам Іван Якович визнавав: «Значний вплив на моє життя, а, значить, також на літературу мали зносини мої з жіноцтвом…».

Після невдачі з українським часописом Франко став співредактором польської газети «Kurier Lwowski». Період десятилітньої (1887—1897 рр.) праці в польській (також «Przyjaciel Ludu») і австрійській («Die Zeit») пресі Франко назвав «в наймах у сусідів».

Політична діяльність

1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримки М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 рр.). В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.).

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Останні роки життя

З 1908 р. стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія: «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин, за неповний рік до смерті Франко творить 232 поетичні переклади і переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. у Львові. Через два дні відбулося кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку поховали Івана Яковича в чужому склепі. Лише через 10 років останки Франка були перенесені в окрему могилу, відому своїм пам'ятником, на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

___________________________________________________________________________________________________________-

Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський (*5 вересня (17 вересня) 1864, Вінниця — †12 квітня (25 квітня) 1913) — український письменник, громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства тарасівців.

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.

Мабуть, не від добра Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875 — 1876), де він був дуже старанним учнем.

Потім — навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам'янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. 1881 родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886 року) помер батько. Відповідальність за досить велику родину (4 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886—1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

У 1892—1896 Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики Коцюбинського. Згодом (1898 року) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

В іншому аспекті розповідає про видатного чарівника українського слова Леонід Смілянський у повісті «Михайло Коцюбинський» (К.: Молодь, 1968.- 157 с.). Визначний письменник постає перед читачем в усій своїй духовній і творчій величі. Автору вдалося підкреслити незвичайний талант М. Коцюбинського, його людяність, інтелігентність, народність, безмежну закоханість у свій рідний край. У цій повісті, як будь-якому художньому творі, є місце домислу. З надією відпочити, покращити здоров'я М. Коцюбинський залишає Чернігів і оселяється у порожньому сільському будинку доброго знайомого, далеко від гамірних шляхів та трактів. Його оточує рідна багатобарвна природа, яку він так любив і так уміло відтворював майстерним письменницьким словом. Та спокій і відпочинок невдовзі були порушені приїздом Бориса Дмитровича Грінченка, фольклориста, етнографа, літератора. Було в житті таке, на чому схрещували мечі «ці знаменитості». Їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років. Не обійшлося без дискусії й цього разу. А в результаті — знову дало про себе знати хворе серце. Постійно відчував втому.

1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

Час відлічував останні дні полум'яного життя. У лікарні Коцюбинський дізнається про смерть найкращого друга, композитора М. В. Лисенка (про їхню дружбу докладно розповідає Н. Шурова у книжці «Я весь був, як пісня»). Звістка про те, що десь у селі від голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув талант, співець горя і селянських гірких сліз Архип Тесленко, мучиться хворобою Іван Франко, а у південних краях гине, не в силі перемогти недугу, трагічне серце мужньої Лесі Українки глибоко його вразила.

Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Творчість

Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця (бухгалтера цукрозаводу) з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий письменник.

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata Morgana» (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910 р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції (1905—1907).

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

Оле́на Пчі́лка (псевдонім Ольги Петрівни Косач; *17 липня 1849, Гадяч — †4 жовтня 1930) — українська письменниця, драматург, публіцистка, громадська і культурна діячка, перекладачка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925)[1]; мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова.

Народилася 5 (17 липня) 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».

Влітку 1868 року разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський), де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів.

Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок».

Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки.

У 1890-х роках жила в Києві, у 1906—1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908—1914). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу.

У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року.

Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком і донькою.

Твори: «Товаришки» (1887), «Світло добра і любови» (1888), «Соловйовий спів» (1889), «За правдою» (1889), «Артишоки» (1907), «Півтора оселедця» (1908), п'єса «Сужена не огужена» (1881), п'єса «Світова річ» (1908) та ін.

П. належить поважне місце в укр. дитячій літературі. Крім численних поезій, казок, оп., П, написала для дітей багато п'єс:

Грінченко Борис Дмитрович (27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Виступав за захист української мови. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».

Народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область). Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб. Якийсь час працюючи у казематі, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.

Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р.(за винятком 1886—1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині.

В 1891 (за н. даними — 1892) Грінченко спільно з Іваном Липою, Миколою Міхновським, Юрієм Міхновським, Віталієм Боровиом, Миколою Вороним, Олександром Черняхівським заснував Братство Тарасівців. В 1884—1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І. Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії.

Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну-Радикальну Партію. За дорученням київської Громади редагував «Словар української мови» (т.т. 1-4, 1907-09), з 1906 — співробітник газети «Громадська Думка» та редактор журналу «Нова Громада». В 1906-09 очолював київську «Просвіту».

 Меморіальна дошка Борису Грінченку на будівлі Чернігівської обласної державної адміністрації (2011 р.)

Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892-93).

Помер 6 травня 1910 року у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі,біля дочки. Дружина попросила, щоб залишили місце і для неї.

Творчість Бориса Грінченка

Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття. Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».

Одним з найяскравіших творів Б. Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збіраються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення відношення української псевдоінтелігенції до України.

Бібліографічна діяльність

Б. Д. Грінченко належав до активних дописувачів критико-бібліографічного відділу журналу «Зоря». Свої зведені праці з поточної бібліогріфії він публікував під назвою «Новості української літератури» і «Нові українські книжки» під псевдонімами В. Чайненко і В. Вільхівський. Це були інформаційно-бібліографічні повідомлення з побіжними оцінками видань або збірнки рецензій. Такий зведений матеріал бібліограф подав за 1886 та 1889 рр. У 90-і рр. він вміщував в «Зорі» окремі рецензії, іноді оцінював і львівські книжки. Грінченко вимагав від редакції «Зорі» систематичної роботи в ділянці поточної бібліографічної інформації, вказував на недостатнє рецензування продекції галецьких друкарень, пропуски окремих творів, висловлювався за публікацію оглядів щомісячних періодичних видань. Особливою увагою Грінченка користувалася література для народного читання. Він писвятив їй спеціальну статтю «Популярні книжки», нерідко робив відгука на новинки цієї літератури.