Школознавство. Принципи побудови системи освіти в Україні. Структура органів управління освітою - 6 Октября 2011 - Реферат на тему. Рефераты на любую тему
Понедельник, 05.12.2016, 21:35
Приветствую Вас Гость | RSS

Реферати, курсові, дипломні роботи

Поиск

Главная » 2011 » Октябрь » 6 » Школознавство. Принципи побудови системи освіти в Україні. Структура органів управління освітою

12:42
Школознавство. Принципи побудови системи освіти в Україні. Структура органів управління освітою

1. Принципи побудови системи освіти в Україні

Освіта є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку кожного суспільства.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання моральності. Освіта покликана формувати громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачувати на цій основі творчий, інтелектуальний, культурний потенціал народу, забезпечувати народне господарство кваліфікованими фахівцями.

Закон України «Про освіту» (ст. 3) гарантує громадянам України право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду і характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:

— розгалуженою мережею закладів освіти державної та інших форм власності, наукових установ;

— відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

— різними формами навчання: стаціонарною, заочною, вечірньою, екстернатом, а також педагогічним патрона том.

Навчально-виховна діяльність закладів освіти, згідно із цим законом (ст. 6), має здійснюватися за такими принципами:

— Доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою. Цей принцип передбачає вільний вибір громадянами будь-якого типу навчального закладу на рівних умовах, рівне право на навчання чоловіків і жінок.

— Рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку. Навчальні плани закладів освіти охоплюють системи навчальних предметів, вивчення яких сприяє всебічному розвитку особистості учнів, студентів.

— Гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей. Навчально-виховний процес має орієнтуватися на зміцнення єдності народу, людини і держави. Водночас процес виховання і пізнання світу повинен сприяти самопізнанню й самореалізації кожного індивіда, вибору ним шляху до щастя та здійснення мети — своєї й загальнонародної.

— Органічний зв'язок з освітою та національними історією, культурою, традиціями. Цей принцип реалізується через національну спрямованість виховання. Він передбачає необхідність вивчення історії і культури свого народу, рідної мови, а також прищеплення шанобливого ставлення до національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну.

— Незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій. Реалізація цього принципу забезпечується конституційною вимогою про недопустимість втручання у навчально-виховний процес закладу освіти політичних, громадських і релігійних об'єднань.

— Науковий, світський характер освіти. В українській національній школі навчання має світський характер. На всіх етапах навчання і виховання школа дає учням наукові знання про природу, суспільство, науку, культуру, формуючи на їх основі науковий світогляд, моральні, правові, естетичні та інші цінності.

— Інтеграція з наукою і виробництвом. Цей принцип передбачає вивчення усталених наукових здобутків; постійне вдосконалення освіти на основі найновіших досягнень науки, техніки, культури; посилення світоглядних функцій навчання.— Взаємозв'язок із наукою інших країн. Освіта в нашій державі будується на інтенсивному використанні досягнень світової науки щодо вдосконалення змісту і технологій навчання, підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Важливими її завданнями є також організація спільних досліджень з іноземними науковцями, виведення української науки на міжнародний рівень.

— Гнучкість і прогностичність системи освіти. Цей принцип означає варіативність, саморегуляцію і безперервне оновлення національної освіти, її адаптацію до нових вимог суспільства.

— Єдність і наступність системи освіти. Українська система освіти побудована на принципі послідовності і наступності навчання в усіх ланках і має основну мету — формування всебічно розвиненої особистості.

— Безперервність і різноманітність системи освіти. Безперервність освіти реалізується шляхом узгодження змісту та координації навчально-виховної діяльності на різних ступенях освіти, що функціонують як продовження попередніх і передбачають підготовку громадян до можливого переходу на наступні ступені. Для цього оптимізують систему перепідготовки працівників і підвищення їх кваліфікації, модернізують систему післядипломної освіти на основі відповідних державних стандартів;

 

2. Структура органів управління освітою

Закони і постанови з питань освіти приймаються Верховною Радою України.

   Органами державного управління освітою в нашій країні є Міністерство освіти, міністерства і відомства, які мають навчально-виховні заходи, Вища атестаційна комісія, управління освіти обласних державних адміністрацій, відділи освіти районних (міських) державних адміністрацій.

   Центральним органом державного управління освітою в Україні є Міністерство освіти. Його повноваження визначено Законом України "Про освіту” та "Положенням про Міністерство освіти України”. Міністерство освіти бере участь у виробленні державної політики в галузі освіти та втілення її в життя, у визначенні основних напрямків розвитку освіти, здійснює координаційні, науково-методичні, контрольні функції та державне інспектування, забезпечує зв'язок з іншими державами, організовує впровадження в практику досягнень науки і передового педагогічного досвіду; проводить атестацію та акредитацію навчально-виховних закладів республіканського значення.

   При Міністерстві освіти функціонує Вища атестаційна комісія, яка проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів. Міністерству освіти підпорядковані вищі навчальні заклади (академії, університети, інститути, консерваторії, коледжі, технікуми (училища), Академія педагогічних наук та її науково-дослідні інститути.

   При обласних, районних (міських) державних адміністраціях створюються відповідні структурні підрозділи, які здійснюють управління освітою: при обласній держадміністрації — управління освітою, при районній (міській) — відділ освіти, а при сільській і селищних Радах народних депутатів — комісії з питань освіти.

   Управління освіти, з одного боку, підпорядковане Міністерству освіти, а з другого — обласній державній адміністрації. Воно здійснює керівництво освітою в області. Йому підпорядковані обласний інститут післядипломної освіти, обласні станції юних техніків, натуралістів, туристів, загальноосвітні навчально-виховні заклади інтернатного типу, інші освітні установи.

   Управління освіти обласної держадміністрації аналізує стан освіти в області, організовує розробку і виконання регіональних програм розвитку освіти національних меншин, забезпечує розвиток мережі навчально-виховних закладів області, проводить їх ліцензування та атестацію. До функцій управління освіти входить і впровадження затверджених Міністерством освіти нових технологій у системі освіти, здійснення контролю за діяльністю відділів освіти в районах, містах, організація державного інспектування безпосередньо підпорядкованих установ та закладів освіти, підвідомчих закладів післядипломної освіти. Управляння освіти укладає і припиняє дію контрактів з керівниками закладів освіти, що знаходяться в його підпорядкуванні, аналізує виконання керівниками вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації, професійно-технічних закладів умов контракту, формує замовлення на методичну, педагогічну літературу, навчальні програми, посібники, бланки суворої звітності та інше.

   Відділ освіти підпорядкований, з одного боку, управлінню освіти обласної держадміністрації, а з другого — районній (міській) державній адміністрації. Він здійснює безпосереднє керівництво навчально-виховними закладами: загальноосвітніми школами, ліцеями, гімназіями, дошкільними закладами, позашкільними установами, а також районним (міським) методичним кабінетом, аналізує стан освіти в районі (місті), подає пропозиції місцевим органам влади щодо зміцнення навчально-матеріальної бази закладів освіти, сприяє створенню різних типів закладів освіти, організовує навчання обдарованих дітей, а також дітей, які мають вади у фізичному і розумовому розвитку, сприяє влаштуванню до інтернатних закладів дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківського піклування, організовує роботу психологічної служби, соціально-педагогічного патронажу в закладах освіти, визначає потребу і забезпечує заклади освіти педагогічними кадрами, проводить атестацію педагогічних працівників району, аналізує використання бюджетних коштів на освіту та інше.

Функціїї освіти:

Соціальна функція освіти — роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.

Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті.

Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта — це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади.

Виховна функція системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поколінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків.

Функція загальноосвітньої підготовки. Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору.

Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не достатньо досліджена. Але, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, оскільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися.

 

3. Характерні основи типів навчальних закладів

Класифікація вищих навчальних закладів України за формою власності

Вищий навчальний заклад державної форми власності — вищий навчальний заклад, заснований державою, що фінансується з державного бюджету і підпорядковується відповідному центральному органу виконавчої влади;

Вищий навчальний заклад, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим — вищий навчальний заклад, заснований органами влади Автономної Республіки Крим, що фінансується з бюджету Автономної Республіки Крим і підпорядкований органам влади Автономної Республіки Крим;

Вищий навчальний заклад комунальної форми власності — вищий навчальний заклад, заснований місцевими органами влади, що фінансується з місцевого бюджету і підпорядкований місцевим органам влади;

Вищий навчальний заклад приватної форми власності — вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і підпорядкований власнику чи власникам;

Типи вищих навчальних закладів

Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

Університет — багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність. Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети;

Академія — вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

Інститут — вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

Консерваторія (музична академія) — вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва — музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

Коледж — вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

Технікум (училище) — вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

 

4. Проблеми та шляхи удосконалення системи освіти в Україні

Входження України у світовий освітній простір зумовлює приведення вітчизняних освітніх стандартів, зокрема щодо тривалості набуття загальної середньої освіти, у відповідності з нормами світового співтовариства (не менше 12 років).

Суспільство стає дедалі більш людиноцентриським. Отже, індивідуальний розвиток людини, особистості за таких умов є, з одного боку, основним показником прогресу, а з другого – головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Ось чому найбільш пріоритетними сферами в ХХІ столітті стають наука – як сфера, що продукує новізнання, та освіта як сфера, що олюднює знання і насамперед забезпечує індивідуальний розвиток людини.

Відродження національної науки, культури й освіти — одне із кардинальних завдань становлення і розвитку суверенної держави України. Це та її галузь, яка об'єктивно впливає на політичні, економічні та соціальні процеси в країні.

Центральною фігурою всіх перебудовчих процесів є людина. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, підкреслюється в «Конституції України». Від рівня її освіти, розвитку і вихованості, національної свідомості та самосвідомості значною мірою залежить сучасне і майбутнє нашої держави, українського народу.

Проблеми освіти тісно пов'язані з проблемами національного і духовного відродження, формування інтелектуального генофонду українського народу, демократизації і гуманізації суспільного життя, створення умов для реалізації потенційних можливостей кожної людини.

Авторитарна система освіти, що панувала в нашій країні десятки років, вичерпала свої можливості і вступила в суперечність з потребою задовольнити особистісні інтереси кожного індивіда відповідно до його здібностей та нахилів. Тому система освіти об'єктивно потребує реформування. На сьогодні розроблено та затверджено ряд документів, де визначено по-літичні, соціальні та педагогічні засади оновлення освіти в країні, перспективи її розвитку

Поступовий, але невпинний процес переходу від централізованої, жорстко детермінованої системи управління закладами освіти до демократичної, динамічної, мобільної, здатної до самоорганізації, створює умови для активізації творчої управлінської діяльності керівників освітніх закладів, пошуків і впровадження інноваційних ідей, теорій, наукових підходів, методик і технологій навчання. Деякі загальноосвітні навчальні заклади за основу своєї діяльності взяли ідеї вальдорфської педагогіки, інші — систему виховання М.Монтессорі.

 Проблеми гуманізації управління освітою зумовлені реформуванням системи освіти й виховання в Україні. Складний процес соціальних змін, який охопив усі сфери суспільства й освіту зокрема, вимагає скерованості на людину управлінського впливу, тобто соціального управління. На радикальну перебудову управління сферою освіти орієнтує нас Національна доктрина, де гуманізація визнана одним з основних принципів. Гуманізація управління освітою є не тільки теоретичною, а й актуальною практичною проблемою.

У методологічному плані проблема гуманізації має розглядатись у межах міждисциплінарного підходу, об'єднаними зусиллями педагогіки, соціології, психології та управлінських дисциплін. Насамперед слід визначитись у змісті самого поняття «гуманізація», яке є похідним від філософського поняття «гуманізм». Сучасна соціальна філософія розглядає поняття «гуманізм» як принцип світогляду, який ґрунтується на переконанні, що людина є найвищою суспільною цінністю, що вона здатна до необмеженого розвитку й самореалізації своїх сил, здібностей і талантів. Гуманізація як процес має бути спрямована на реалізацію принципу забезпечення ролі людини як найвищої цінності в будь-яких видах діяльності, у тому числі й освіті. Крім того, це орієнтація на створення соціальних умов для розвитку й самореалізації людини без будь-яких обмежень.

Наступним кроком у розробці теоретичних проблем гуманізації освіти стали концептуальні засади гуманітарної освіти в Україні. Характерним для цих засад є розуміння гуманізації освіти у зв'язку з рівнем викладання — засвоєння навчальних дисциплін суспільство людино та культурознавчого профілю.

Статус гуманітарної освіти визначається її світоглядною спрямованістю, функцією синтезування знань з різних галузей науки в цілісну картину світу та формуванням певних позицій і цінностей особистості в найбільш важливих сферах життя: жива й нежива природа, суспільство, родина, людина, історія, культура. Визначення статусу гуманітарної освіти є необхідною умовою для ефективного соціального управління освітою, що реформується на засадах гуманізації. Це також дає можливість чітко визначити мету гуманізації як орієнтира у здійсненні управління.

Головна мета гуманітарної освіти — давати учням наукові знання в галузі пізнання та практики, історичного досвіду українського народу, формувати в них культуру творчого мислення, науковий світогляд, моральну позицію, виховувати патріотизм.

Стратегічним завданням гуманітарної освіти є виховання: почуття національної гідності громадянина України; поваги до законів України; політичної культури особистості; соціаль-ної активності та гуманістичного мислення; працьовитості, ініціативності, цілеспрямованості, відповідальності розвиненої особистості; поваги до народів та культур світу"; миротворчої дієздатності, толерантності, моральної цілісності, духовної самовимогливості людини; екологічного мислення та поведінки. Як бачимо, виховання в процесі гуманітарної освіти якостей учнів є підґрунтям у формуванні готовності до участі в управлінському процесі на засадах гуманізму.

З викладеним розумінням суті гуманізації освіти збігається точка зору В.І.Лугового. Під гуманізацією освіти він розуміє приведення освіти до такого стану, який би дав змогу повноцінно формувати індивідуальність. Слід погодитися з його застереженням щодо звуженого розуміння освітнього гуманізму, ототожнювання його лише з педагогікою співро-бітництва, рівноправністю учасників освіти, свободою, самоцінністю індивідуальності. Справді, ці складові гуманізму його не вичерпують. Адже вони не відображають головного цілісного, повноцінного людського розвитку. Сучасні імперативи суспільного виживання вимагають від освіти забезпечити становлення повноцінно-цілісної людини. У цьому полягає головна ознака гуманізму освіти.

Важливим орієнтиром щодо гуманізації управління освітою може бути оцінка змісту розбудови освіти на засадах гуманізму. Ця розбудова передусім полягає в усуненні деформацій у ній, а також у забезпеченні рівноваги, збалансованості всіх її частин, що в цілому сприятиме становленню цілісної людини. До найважливіших деформацій, які треба подолати в освіті, належать її догматична ідеологізація, культурна денаціоналізація, надмірна гносеологізація та технократизація. Отже, гуманізація освіти є багатогранним комплексним процесом її гармонізації заради всебічного розвитку людини.

Принцип гуманізації,  має ґрунтуватись на повазі до учасника управлінських відносин — учителя, учня, випадкового відвідувача. Відповідно до цього принципу людина розглядається не як фактор, а як кінцева мета, заради якої здійснюється управлінська діяльність, і водночас як важливий засіб, від котрого залежить кінцевий результат. Це додержання існуючих законів, поваги до народних традицій, психологічна компетентність і культура діяльності.

До принципів, на яких має базуватись управління в освіті, належать такі: соціальна детермінація, гуманізація, науковість, інформаційна достатність, аналітичне прогнозування, мотивація праці, раціональний добір, підготовка, розстановка та використання кадрів, наступність і перспективність, економічність та ефективність, зворотний зв'язок.

У сучасній науковій літературі виділяють чотири найважливіших підходи, що істотно вплинули на розвиток теорії і практики управління:

1.    Підхід щодо виділення різних шкіл в управлінні:

а) наукового управління; б) адміністративного управління; в) людських стосунків і науки про поведінку; г) науки управління чи кількісних методів.

2.    Процесний підхід, що розглядає управління як безперервну серію взаємопов'язаних управлінських функцій.

3.    Системний підхід, коли організація розглядається як сукупність взаємопов'язаних елементів (люди, структура, задачі й технології), орієнтованих на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища.

4. Ситуаційний підхід, коли через велику кількість внутрішніх і зовнішніх факторів придатність різних методів управління визначається відповідністю їх даній ситуації.

Просмотров: 9107 | Добавил: S1lenT | Рейтинг: 2.4/5
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Copyright MyCorp © 2016
Конструктор сайтов - uCoz